«Я могла не прокинутися після операції, але вірити в краще мотивували учні»: захоплююча історія полтавки Марини Лебідь, яка стала учителем року в номінації «Зарубіжна література»

Перерва… Діти вибігають із класів, вчителі готуються до наступного уроку, а ми підіймаємося сходами на «персональний урок» із Мариною Лебідь. Одразу накочується ностальгія за шкільними роками. Ми присідаємо на маленькі дитячі стільці біля гори книжок, що ненадовго повертає у безтурботне дитинство. Проте реальність нині значно суворіша: сучасні учні та вчителі стикаються з серйозними випробуваннями, а історія нашої героїні – яскравий тому доказ.

В інтерв’ю журналістові 0532.ua вона відверто розповіла про викладання в умовах війни, унікальні методи зацікавлення учнів, складну операцію, яка ледь не забрала її життя, а також про шлях до перемоги в конкурсі «Вчитель року – 2025» в номінації «Зарубіжна література».

Ми з вами – покоління тих «дітей», які не знали, що таке дистанційне навчання. А тепер усе кардинально змінилося. Як би ви описали освітній процес в умовах війни? У який бік він змінився? Чи мають діти бажання навчатися? 

Зараз я працюю за змішаною системою: один тиждень одні класи навчаються в школі, інші – дистанційно, а потім усе навпаки. Викликів вистачає. Якщо у 2020 році через COVID-19 основною проблемою була організація навчання через різні застосунки, то тепер – інші реалії. У школі під час повітряної тривоги ми постійно змушені спускатися в укриття. Дистанційне навчання також має свої труднощі. Головне – утримати увагу дітей, адже спокуса вимкнути камеру й займатися своїми справами за «темними віконечками» дуже велика. Тож постійно кажу: «Прибираємо чорний квадрат Казимира Малевича, бо хочеться ж обличчя ваші побачити». 

Діти часто ховаються за “темними віконечками”?

У п’ятому класі – не дуже. А ось у сьомому вже починається: один каже, що камера не працює, і за ним інші підхоплюють. Але це людська природа. Дорослі теж, коли слухають вебінар, можуть пити чай або їсти канапку. Тож діти просто переймають наші звички.

Скажіть, а у вас як у вчителя були страхи? Чи доводилося проходити через свої "авгієві стайні"?

Коли я тільки прийшла працювати в політехнічний коледж, а потім після декрету повернулася в школу, це було дуже складно. Бо в педагогічному університеті нас вчать працювати в ідеальному класі: приходиш на урок – діти тихенько сидять, уважно слухають... Але ж вони зараз зовсім інші — багато хто володіє вмінням говорити, але не всі можуть слухати. Також побутує проблема серед дітей, яким важко в команді працювати. Можливо, це все через інтровертність, що посилилася внаслідок дистанційного навчання. Якщо воно тривало довго, навіть проста задача – розповісти вірш напам’ять – викликає труднощі. Дитина може сказати: «А можна я підійду тихенько і розкажу?» або «Я на відео запишу».

Ви хочете сказати, що діти бояться?

Ні, це більше питання виховання в сім’ї. Якщо дитину не підтримують, коли їй змалку кажуть: «Не виділяйся», то вона росте з певними обмеженнями. Одні діти радіють, отримавши 7 балів, бо це для них значний прогрес. Інші ж сприймають 10 балів як невдачу, бо звикли лише до 12. Тобто важливо, як оцінку сприймають у родині, а потім уже в колективі.

А які для вас були такі серйозні виклики на освітній стежині?

Для мене великим викликом стало те, що після повномасштабного вторгнення я на чотири місяці виїхала до Польщі, де мені робили екстрену операцію. А коли повернулася, мені сказали: «Ви будете класним керівником п’ятого класу».

Ви цього не очікували?

Абсолютно. Влітку мені зателефонувало керівництво із запитанням, чи ви збираєтеся повертатися з-за кордону? Я відповіла, що так. І за кілька секунд мене вже додали в чат класних керівників.

До повномасштабного вторгнення вчителі хоча б мали можливість познайомитися з майбутнім класом заздалегідь. У мене цього шансу не було. А потім почалося навчання онлайн. Я не знала цих дітей, вони не знали мене. І от, уявіть: приходять 34 дитини, я їх бачу вперше і вони мене вперше. Але ми якось намагалися знайти спільну мову: організовували зустрічі, ходили на різні квести...

Щоб бути викладачем, потрібно не лише володіти мистецтвом слова, а й знаходити підходи, які об’єднують дітей і допомагають їх зацікавити. Що вам у цьому допомагало?

Передусім – театралізація. Пам'ятаю ми з учнями ставили «Пані Метелицю» та «Снігову королеву». Тоді вони ще були п’ятикласниками, а зараз уже в сьомому навчаються. У той час їх потрібно було чимось згуртувати. І я вам скажу, що цьому активно посприяв театр: після майже року дистанційного навчання вони почали звикати один до одного. Кожен отримував свою роль, навіть ті, хто боявся виступати чи мав мовленнєві труднощі. Але мистецтво допомогло дітям розкритися. І коли вони чули оплески від глядачів – просто розцвітали.

Пані Марино, а чи встановлюєте ви на уроках зарубіжної літератури міжпредметні зв’язки? Чи перегукується, наприклад, література з географією або історією?

Ми живемо у світі, де кожна наука з чимось поєднується. І зарубіжна література – не виняток, адже на наших уроках так само виникають міжпредметні зв’язки. Наприклад, географія: події багатьох творів тісно пов’язані з реальними місцями. Багато хто вважає, що «Жага до життя» Джека Лондона розгортається на Алясці, але насправді дія відбувається в Північній Канаді. Тобто вже виникає дослідницький підхід.

Література також невіддільна від історії. Вивчаючи «Айвенго», ми не можемо оминути середньовіччя та хрестові походи. І тут ми обговорюємо не лише події минулого, а й проводимо паралелі із сучасністю. Адже тоді хрестові походи теж подавалися як релігійна місія, хоча насправді це була війна. 

Ще один приклад – воєнна лірика Костянтина Ґалчинського або роман Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі», де розкривається тема концтаборів. І, на жаль, сьогодні ми теж стикаємося з цим явищем. Ось нещодавно мого однокурсника Сергія Нестефоренка, який потрапив у полон 14 серпня 2022 року, звільнили після багатьох місяців неволі. Такі приклади стають для дітей живими уроками, що допомагають краще зрозуміти не лише літературні твори, а й саму історію.

Ви, як викладач зарубіжної літератури, які маєте улюблені твори? Де найбільше відчувається фідбеку та рефлексій?

Взагалі я дуже люблю антиутопії читати. Мені здається, що цей жанр напрочуд актуальний для нашого часу. Наприклад, «451 градус за Фаренгейтом» Рея Бредбері — історія про світ, у якому книги знищують при певній температурі. І тут одразу виникає паралель із подіями 1933-х років у Німеччині, коли почалося масове спалення книг. Це змушує задуматися про сучасні реалії. 

Також мені дуже близька «Різдвяна пісня в прозі» Чарльза Дікенса. Це твір про переосмислення життя, і він став для мене особливо значущим у складний період. Колись я пережила серйозну операцію і не була впевнена, чи прокинуся після неї. Тоді я згадала цю книгу й замислилася: а що, як і до мене прийдуть ті три духи, які покажуть минуле, теперішнє і майбутнє, змушуючи переглянути своє життя?

Ви згадали про операцію. Що саме сталося? 

Це було ускладнення після COVID-19 — тромбоз виявили. На той момент я перебувала в Лодзі. Лікарі давали різні прогнози: одні радили терміново повертатися в Україну, інші говорили, що невідомо, скільки мені ще залишилося жити. Але один судинний хірург розповів про експериментальну операцію в Любліні. Він сказав: «Якщо професор погодиться, можна спробувати видалити тромби під загальним наркозом».

Тоді лікарі давали якісь прогнози? 

Вони не могли нічого гарантувати. Казали, що можу не прокинутися, бо тромби могли в будь-який момент потрапити до серця. 

Це вам лікарі так прямо сказали? 

Так… Важливо було розуміти ризики. Але ще більше я хвилювалася за дітей. Чоловік на фронті, мама має інвалідність і не могла приїхати до Польщі, а свекруха не мала юридичних прав на опіку. Я боялася не стільки за себе, скільки за те, що з ними буде, якщо зі мною щось трапиться. Довго вагалася, майже тиждень вирішувала, що робити. Зрештою професор у Любліні погодився, і операцію призначили на 9 травня. Тому для мене цей день тепер має особливе значення — як новий день народження. 

Після операції довго виходила з наркозу і була вся підключена до різних апаратів. І вже пізно ввечері попросила медсестру дати мені телефон. Потім як здивувалася — стільки повідомлень від учнів! Вони навіть не знали, що в мене операція, бо я нікому не казала в школі. Але запитували: «А ви мою роботу в Google Класі перевірили?», «Чому вже три дні уроки не проводите?»...

Я прочитала всі ці повідомлення й подумала: «Все, вистачить лежати. Діти чекають».

У вас неймовірна історія. Місцями вона видається непростою, навіть хвилюючою, але ви змогли вистояти й рухаєтеся далі. Можливо, усе тільки починається, а ваша перемога в конкурсі «Вчитель року» із зарубіжної літератури — тому підтвердження. До речі, як він проходив і з чого він складався?

Перший тур проходив ще до Нового року. Спочатку було тестування, потім майстер-клас. Я виступала восьмою, і якраз тоді почалася повітряна тривога. У підсумку серед дев’яти учасників я посіла друге місце — і щиро зраділа.

Другий тур був уже в січні. Першого дня на нас чекали два випробування: методичний експромт та аналіз поетичного твору. Наступного дня — урок. Я отримала тему, але до восьмої вечора не могла зібратися з думками, щоб почати працювати. Зрештою, з восьмої вечора до другої ночі готувала презентацію, перечитувала твір. Вранці прокинулася, подивилася на роботу — і нічого не сподобалося. Довелося переробляти все заново.

Я була емоційно виснажена. Коли о 14:30 оголошували результати, вже за балами розуміла, що в аналізі та методичному експромті випереджаю інших. Але найбільше важили бали за урок — максимальна оцінка була 50.

Та чомусь я не відчула радості, коли почула своє ім'я серед учасників, які стали переможцями в цих «перегонах». Переді мною були обличчя суперниць. Одна з них навіть підтримувала мене перед конкурсом. Інші учасниці сильно засмутилися. Я бачила, як важливо для них було перемогти…

Чи була боротьба?

Так, безперечно. Але разом із радістю була й певна провина — чому це я, а не вони? Це відчуття не дозволило мені повністю насолодитися перемогою. До того ж я прекрасно розуміла: попереду нові випробування вже на всеукраїнському рівні.

Тому більше відчувалася втома, ніж ейфорія. Але, звісно, приємно. Адже якби не посіла перше місце, то, мабуть, подумала б, що десь недопрацювала. Це підтвердження, що всі зусилля були не даремними.

І останнє запитання, без нього не можу обійтися. Які у вас плани на найближче майбутнє?

Найперше — я дуже хочу, щоб мій чоловік повернувся з фронту. Діти ростуть без батька, і це найважче. Два дні тому він отримав поранення. Зараз знаходиться на лікуванні в Миколаївському госпіталі. Мені найбільше хочеться, щоб наша родина знову об'єдналася.

Також маю мрію покращити знання польської мови. Ми співпрацюємо з бібліотекою Бартика в місті Лодзь, організовували онлайн-зустрічі з учнями, обговорювали творчість Барбари Космовської та її книги. Хотілося б, щоб у дітей була можливість не лише читати, а й подорожувати місцями, пов’язаними з літературними героями. Це було б чудово.

І ще одна ідея — розвивати подкасти з учнями. Хотілося б створювати коротенькі відео, де ми разом обговорювали б книжки. Така ініціатива може стати цікавою формою навчання і спонукала б дітей більше читати.

Нагадаємо, що полтавка Марина Лебідь стала учителем року в номінації «Зарубіжна література».

Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.