Природа війни. Історія полтавського викладача та його життя на передовій

Нещодавно він боронив Україну на передовій, відбиваючи атаки ворога, а сьогодні, до Дня Збройних Сил України, ненадовго повернувся до короленківської родини Полтавського педагогічного університету, на кафедру журналістики. Мова про Сергія Вікторовича Шебеліста — педагога, який після початку повномасштабного вторгнення став до лав Збройних Сил України.

У мирний час він в аудиторіях проводив лекції для студентів, а тепер його голос чути лише під час онлайн-зустрічей із фронту. Та цього дня він особисто завітав до університету, щоб представити свою авторську виставку “Природа війни. Люди і пейзажі”. Побачити фоторепортаж і поспілкуватися із Сергієм Вікторовичем зібралося керівництво університету, викладачі та студенти-журналісти.

Ректорка університету Марина Гриньова нагородила Сергія Шебеліста почесним знаком «За особистий внесок у розбудову Університету».

Після заходу в інтерв’ю для 0532.ua він розповів про те, як змінилося його життя з початком великої війни і поділився реаліями служби на передовій.

Від мирного дня до війни: як усе змінилося за одну ніч

Ще 23 лютого я проводив заняття, займався підготовкою методичних матеріалів та навчальних документів. А вже зранку 24 лютого прокинувся від дзвінка двоюрідного брата з Харкова, який повідомив, що почалася повномасштабна війна.

Увімкнув телевізор — бачу вибухи. Почали телефонувати родичі, знайомі. Ще напередодні, 23-го лютого, мені подзвонили з військкомату, бо був оголошений призов резервістів першої черги. Я уточнював, чи стосується це мене, адже був у другій черзі, і тоді сказали, що ні. Але вже вдень 23-го повідомили, що потрібно з’явитися наступного ранку о 10:00 до військкомату.

Зранку 24-го я зібрався і пішов. Людей у військкоматі було багато. Оскільки в мене вже був контракт резервіста, мене зарахували до формування роти. У той же день нам видали зброю, патрони і ми приступили до чергувань.

Спочатку ми служили на Полтавщині — це тривало до травня. А потім прийшов наказ про доукомплектацію 72-ї бригади, і нас почали переводити. Таким чином із травня по червень ми проходили службу на Київщині.

Бахмутський напрямок: небезпека, яка ніколи не зникає

Так, небезпека була, особливо на початку служби. Літом 2022 року ми опинилися на Бахмутському напрямку. Щойно зайшли на позиції — вже першого дня почався обстріл, розпочався бій. Ти ще не бачиш ворога, але стрілянина вже йде. Небезпека була всюди, навіть міна могла в будь-який момент забрати життя.

В один із днів атака була особливо інтенсивною: кілька годин тривали мінометні обстріли. Після них хлопці часто отримували контузії. Здавалося, що ось-ось міна прилетить, і все. Земля розліталася шматками, сипалася зверху, танки стріляли, ворог просувався через поле. Вони після обстрілів залягали в полі, а з настанням темряви  - знову починали закидати гранатами.

І це не тільки в бою так. Буває, що снаряд чи бомба прилітає просто у двір, де ти перебуваєш. Ти ніколи не знаєш, де й коли небезпека наздожене.

Реалії служби на передовій

Найнебезпечніше було на Донеччині. Саме там знаходяться найбільш гарячі точки. Я не кажу, що я якийсь супервоїн чи героїчний Рекс, але найбільші виклики ми пережили саме на Бахмутському напрямку. Були там і стрілецькі бої, і міни, які загрожували життю.

Коли небезпека ставала надто великою, ми перебували в укриттях. Згодом, після невеликого перепочинку, нас перевели на інші позиції. Це були старі укріплення, можливо, ще з 2016 року – закопані та забетоновані. Там не було таких інтенсивних боїв, але обстріли тривали, і деякі хлопці отримували поранення.

“Ніколи не знаєш, коли й звідки прилетить”

Небезпека була всюди. Наприклад, у будинку, де ми тимчасово жили, можна було опинитися під обстрілом у будь-який момент. До обіду прилітало з одного боку будинку, а ввечері – вже у двір.

Захист без меж: про бойові завдання і стрілецькі бої

Ти стріляєш у напрямку противника, але часто навіть не бачиш його безпосередньо. Особисто я не мав ситуацій, щоб впритул бачити ворога. Щоб це сталося, треба було б допустити їх дуже близько, а наше завдання — не дати їм підійти.

Тому сказати, що я цілеспрямовано відстрілював окупантів, не можу. Моє завдання було захищати наші позиції й робити все можливе, щоб вони до нас не дійшли.

Між фронтом та університетом: як залишатися на зв'язку зі студентами

Періодично я долучаюся до онлайн-заходів, коли є така можливість. Якщо можу приєднатися безпосередньо — беру участь, але одразу попереджаю, що не завжди можу це гарантувати. Все залежить від того, наскільки я зайнятий у конкретний день.

Сергій Шебеліст на онлайн-заході в ПНПУ

Якщо участь у заході неможлива, записую відео, щоб хоч якось підтримати зв’язок зі студентами. Проводити заняття в умовах війни складно через непередбачувану обстановку. Тому на мою постійну присутність надіятися важко, але я роблю все можливе, щоб бути корисним хоча б у такий спосіб.

Від бойових позицій до стін рідного університету

Михайло Михайлюк: Нещодавно ви були на бойових позиціях, а сьогодні перебуваєте у стінах рідного університету. Бачити вас тут справді дуже приємно. До того ж сьогодні ви презентували художню виставку “Природа війни. Люди і пейзажі”. Якщо я правильно розумію, ця виставка також відображає і певну науку війни. Розкажіть, як народжувалися ці пейзажі та коли з’явилася ідея створити цю чудову експозицію?

Сергій Шебеліст: Ідея створення виставки виникла завдяки моїй колезі Лесі Іванівні з кафедри журналістики. Раніше я про фотовиставку навіть не думав. Просто фотографував і використовував ці знімки для ілюстрації своїх статей, які час від часу пишу для полтавських видань.

Пишу нечасто, навіть якщо маю що сказати. Наприклад, до Дня Збройних Сил, річниці повномасштабного вторгнення чи з питань мобілізації мене іноді просять висловитися студенти або випускники кафедри, які працюють у редакціях. Якщо відчуваю, що є чим поділитися, я пишу і для цих текстів використовую свої фотографії.

На виставці є чимало знімків, які ще не публікувалися ані в статтях, ані на сторінках видань. З часом їх накопичилося достатньо, щоб створити експозицію.

"Відпустка або дембель": плани на майбутнє крізь призму війни

Михайло Михайлюк:Чи плануєте повернутися до викладання після завершення служби?

Сергій Шебеліст: Складно сказати, коли завершиться служба, адже її терміни не визначені. У нашому підрозділі більшість хлопців служать із 24–25 лютого 2022 року або з літа того ж року. Іноді, коли хтось запитує, що хотів би отримати на день народження, жартома відповідаєш: "Відпустку або дембель" (сміється). Однак завжди на такі мрії додають, що потрібно щось реальніше.

Ми не знаємо, коли завершиться наша служба. Через це я не будую довготривалих планів. Просто виконую свої обов’язки. У такі моменти головне — зосереджуватися на теперішньому, а не заглядати занадто далеко вперед.

Нагадаємо, що у полтавському виші відкрилася фотовиставка «Природа війни. Люди і пейзажі».

Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.