Олександр Строй
Він — молодий поет і співак із Сумщини. Нині 21-річний Олександр Строй живе і навчається у Полтаві. Вдень він бариста, а ввечері повністю занурюється в творчість. На YouTube Олександр викладає кліпи на власні пісні, які знаходять відгук у сучасної молоді. Його запрошують на різні творчі заходи, де кожен виступ супроводжується оплесками, вигуками "Браво!" та проханнями заспівати на біс. У його текстах — глибокий зміст, який захоплює та надихає слухачів.
В інтерв'ю для 0532.ua Олександр поділився з журналістом Михайлом Михайлюком історіями зі свого творчого життя, відповів, чому його дратують порівняння з Жаданом та, зокрема, розповів про свою бунтарську душу і чи створював конкуренцію в проєкті "Літератури немає"…
Звідки ти родом і скільки часу вже мешкаєш у Полтаві?
Я родом з міста Ромни, що на Сумщині. Це доволі таке маленьке містечко. Вже близько двох років живу в Полтаві, відколи розпочав навчання у Полтавській політехніці. Тут я не лише мешкаю, а й працюю, знаходжу натхнення і творю.
Ти ж раніше жив у Харкові, так? Просто в тебе є кілька щемливих постів в Instagram, які стосуються цього міста.
Я в Харків приїжджаю постійно надихатись, бо це місце сили. Загалом я плекаю велику любов до Харкова — його людей, архітектури та багатої творчої спадщини. І просто я дуже сильно люблю це місто. Там моя мама колись навчалася. Здається, вона і передала любов до Харкова через своє материнське молоко.
Я знаю недостатньо багато, щоб в своїй голові сформувати повноцінний образ про Олександра Строя. Тому цікаво, що людям варто знати про тебе, аби краще розуміти не тільки твою творчість, а й тебе як особистість?
Напевно, найважливіше — це знати про середовище, в якому я виростав і починав творити. Мій шлях почався в Ромнах — невеликому містечку, яке, по суті, можна назвати своєрідним гетто на Сумщині. Там формується особливий дух — бунтарський, часом невігласький, але разом з тим виховуєшся порядною людиною. Все, що я роблю зараз, має свої корені з того середовища.
Дивлячись на тебе, я б ніколи не подумав, що ти бунтар чи невіглас. Важко побачити твоїх внутрішніх «демонів» на початку знайомства… До речі, про них ми ще поговоримо. Але зараз мені цікаво більше дізнатися про твою бунтарську душу. Ти по життю завжди такий?
В деяких моментах так. У мене є внутрішня совість, яка не дає мені порушувати моральні межі, але в певні моменти я все ж таки дію як бунтар. Ймовірно, це все починалося ще з самого дитинства.
А що з дитинством?
Хочеться відкритися і розповісти все про нього, але достатньо сказати, що воно було непростим. Так само, як і підлітковий період. Це був час неприйняття, коли ти постійно шукаєш себе і намагаєшся знайти своє місце.
Подібні почуття часто супроводжують нашу українську молодь, і це абсолютно нормально. Багато хто, навіть у досить поважному віці, ще шукає своє місце в житті. А як щодо тебе? У культурному плані ти вже знайшов своє місце? Ти більше відчуваєш себе поетом чи співаком?
Я можу описати себе одним словом — митець. Я ніколи не обмежував себе тільки поезією чи музикою. Пишу вірші, музику, аранжування, навіть маю незавершений роман, який, мабуть, ніколи не закінчиться. Але, можливо, вже наступного року вийде книга. Творчість для мене — це більше, ніж окремі жанри. Я не позиціоную себе лише у ролі поета чи співака. Я просто митець, який виражає себе в різних формах.
Ну це дуже цікаво. А як саме ти почав творити? Коли це сталося, в якому віці? І коли ти зрозумів, що ти насправді митець?
Я відчув себе митцем два роки тому. Це сталося після того, як я закінчив школу і вирішив вступити до коледжу відразу після 9 класу — як, напевно, роблять усі успішні люди (сміється). На той момент я захоплювався гуртом 21 Pilots, і їхня творчість мене дуже надихала. Мене вразило, як фронтмен грає на укулеле, і я вирішив, що хочу також мати цей музичний інструмент. Тоді я ще не заробляв, і ми з мамою домовилися: якщо я вступлю на бюджет, вона купить мені укулеле. У мене вийшло вступити на бюджет і мама виконала свою обіцянку. Ми купили укулеле за 800 гривень на розетці. Я почав на ньому вчитися грати. На наступний рік, на День народження, мені подарували акустичну гітару. Я почав на ній грати, вчити пісні і створювати щось своє. Через два роки я придбав електрогітару, що стало новим етапом у моєму розвитку. З плином часу з’явилася і апаратура. Між цими покупками я постійно навчався і змінювався, вдосконалюючи свої навички.
Наразі на скількох музичних інструментах ти вмієш грати?
Я граю на всіх типах гітар — бас-гітарі, акустичній та електричній. Спробував себе й на барабанах, але це досить складний інструмент, що потребує вміння підтримувати темп і ритміку. Також я граю на калімбі та укулеле. Дуже люблю клавіші і можу грати акордами; наразі вчуся тримати октаву, щоб підтримувати басову партію до звичайних акордів.
Говорячи про творчість, то що або хто тебе надихає на неї?
Натхненням для мене є люди, міста і подорожі до них. Якщо говорити про людей, то це, безумовно, музиканти. Наприклад, Андрій Хливнюк із Бумбоксу — його пісні мають глибокий сенс і зачіпають до глибини душі. Також мене надихають прогулянки, подорожі до різних міст, таких як Харків або Київ. Ці поїздки завжди заряджають і відкривають нові грані для творчості.
А коли навіть і це не допомагає, то де брати натхнення? Чи бувають у тебе моменти, коли воно зовсім зникає?
Звичайно, бувають. Це наче внутрішній застій, коли нічого не можеш вивільнити. Ти не здатен передати емоції ні людям, ні на папері, ні в піснях. У такі моменти мені допомагає щось доволі несподіване — хоч я і бунтар по натурі, але часом просто потрібно дати волю сльозам.
Чи можна вважати, що твоя бунтарська натура стала поштовхом до написання пісні «Демони»? Які сенси ти туди заклав?
Насправді, спочатку це був мій вірш, написаний взимку 2021 року. Я одразу зрозумів, що колись використаю його в пісні. Так і сталося. Спочатку це була невдала рок-версія, бо вона вийшла занадто перенавантаженою, з надмірною кількістю гітар. А у 2023 році пісня вийшла як сингл. Кліп знімали в Харкові, в будинку архітектора. У пісні я промовляю наступні слова: «мої демони не сплять вночі, мої демони чекають на біль і гнів»… Ці рядки відображають те, що внутрішні демони, які мучать тебе, не зупиняться, поки ти сам не розберешся з власними почуттями і емоціями. Однак у пісні також присутні теми пристрасті і любові та лицемірства. Мені здається, це цікава ідея — поєднати лицемірство з двома різними сенсами в одній пісні.
Зрозуміло, а що ти можеш сказати про пісню «Мова жестів»? Чому саме така назва і які головні думки вона передає?
Пісня «Мова жестів» вийшла 2 серпня 2024 року. Вона передає різні емоції: депресію, романтику, енергію, сум і меланхолію. Назва така, бо пісня відображає складний період підліткового максималізму, коли ти не розумієш нічого, окрім своїх почуттів.
І пісня доволі має глибокий сенс. Це своєрідний діалог із собою — тим, хто був 8 років тому, і собою теперішнім, який бореться зі своїми проблемами і внутрішніми демонами. Наприклад, у пісні є такі рядки: «Депресія і крик через закритий писок. Ти можеш скільки завгодно кричати про свої проблеми, тебе все одно ніхто не почує в цьому суспільстві». Це відображає реальність багатьох людей, не лише підлітків, навіть за межами нашої країни. І це сумно, тому з цим потрібно щось робити.
От іноді суспільство наче й чує оці, як ти говориш крики, але не завжди може їх зрозуміти — і це говорить про ще одну проблему... Пропоную перейти до іншого питання. Раз ми заговорили про твої пісні, не можемо обійти й гурт «Вітрила». Хто його учасники, як давно існує гурт і скільки концертів вам уже вдалося провести?
Гурт «Вітрила» спочатку називався «Відчай», але через певні обставини ми змінили назву. Спочатку це була команда дуже крутих хлопців із Сум, які зараз виступають у гурті «Сквер». Вони підтримували українську творчість, і мені було приємно з ними грати. Але через внутрішні конфлікти гурт, на жаль, більше не існує.
Тепер я залишився сам, записую все вдома — це називають "Rumpop", коли ти пишеш все в аудіокарту і потім сам все зводиш. Зараз немає можливості часто приїжджати до Сум та й друзям це вже не цікаво. Але ідею не покинув — тримаю її завжди напоготові. Тобто є я, який може виступати самостійно в акустичному або в іншому форматах.
То виходить, що все тримається на тобі?
По суті так, тримається. Якщо є якийсь колектив і люди, які шарять дійсно в музиці, то я до них приєднувався і вони мені підігрували. Кажу: «У мене є оці акорди і така пісня. Чи зможете підіграти?». Вони погоджувалися і ми круто джемили. Тобто я зможу найти правильний підхід до кожного музиканта і це завжди цікавий досвід.
Хочу ще раз повернутися до твоїх пісень. Мене не полишає питання: чи впливають на твій психоемоційний стан важкі теми, які ти підіймаєш у своїй творчості? У твоїх текстах відчуваються і сум, і меланхолія, і роздуми про страждання та внутрішніх демонів. Чи залишають вони слід у твоїй підсвідомості, і як ти справляєшся з цим емоційним навантаженням?
Я думаю, це більше про рефлексію. Розумієш, у мене було досить складне підліткове становлення, особливо в період із 16 до 18 років. Тоді було важко позиціонувати себе в суспільстві як митець, особливо в маленькому місті, де будь-яка увага залишає свій негативний відбиток. Це дуже мало великий вплив. Мова також йде і про токсичні стосунки, через які я проходив у той час. Усе мало вплив на психоемоційний стан. Я багато працював над собою і мав поруч людей, які підтримували і допомагали. Зрештою, я зробив для себе такий висновок, що ці всі переживання трансформувалися у творчість — це і роздуми про нещасливе кохання, і спроби зрозуміти самого себе. Багато хто може впізнати себе в моїх піснях і, можливо, знайти в них натхнення для власних змін.
Чи не здається тобі, що більшість твоїх пісень пронизані сумом і меланхолією? Це, звісно, зрозуміло, враховуючи нинішні українські реалії. Але чи буває так, що хтось запитує тебе: чому б не написати щось більш радісне, веселу пісню?
Так, мене не раз питали: «А чому ти не напишеш якусь веселу пісню?». Я завжди відповідаю: «А що саме має бути веселим? З чого зараз можна сміятися?». Колись, два роки тому, інтернет заполонили пісні про байрактари та джавеліни, в цьому плані було весело. А зараз що радісного? Як писати щось веселе, коли ти збираєш гроші на допомогу військовим, а наступного дня дізнаєшся, що вони загинули? Зрозумійте мене правильно, але зараз думки зовсім інші, вони витісняють радість і гумор. Ми постійно в жалобі, бо щодня гинуть люди. Веселі пісні зараз просто не на часі.
Страшна українська життєва реальність…
На жаль… Нормальної молодості в нас зараз немає. Її крадуть, але ми боремося за неї, намагаємося якось жити. Попри це, щодня гинуть як цивільні, так і військові, щодня прильоти, щодня зміни на фронті. І, на жаль, не завжди на краще.
У мене багато друзів військових. Мені двадцять один рік, і я знаю, що знайдуться ті, хто скаже: «Говорить про військових, а сам не на фронті». Але це людський фактор. Я, як можу, допомагаю, і це краще, ніж просто сидіти без діла.
Ну ви ж ще тримаєте оборону на музичному фронті..
Так, але я проти того, щоб було взагалі поняття музичний або культурний фронт. Є один фронт, який зараз на Сході.
Саша, ти колись отримував хейт і критику? Якщо так, то як ти на це реагуєш?
Так, отримував. Існує конструктивна критика, яка допомагає зростати, і є така, що ні до чого не веде. До конструктивної критики я прислуховуюсь і намагаюся враховувати її, щоб удосконалюватися. Якщо критика справді конструктивна, я беру її до серця і намагаюся щось змінити в собі. Але є й неконструктивна критика, яку я намагаюся ігнорувати, адже вона часто базується на емоціях…
Або просто на недостатній культурній обізнаності.
Так, саме так. І ти просто намагаєшся не звертати на це увагу.
Під час нашої розмови ти говорив, що пишеш вірші, і це наштовхнуло мене на наступне питання щодо твоєї поетичної збірки "Твій листопад". Скільки віршів у цій збірці і які теми ти в ній розкриваєш?
Ну, що я можу сказати? Точної кількості віршів не пам'ятаю, але їх понад 50. Збірка вийшла минулого року. Ми записуємо це інтерв'ю 30 серпня, а 20 вересня збірці виповниться рік. Ця книжка фактично народилася так, як народжується дитина (сміється). Це результат роботи за дев’ять місяців. Вірші в ній про кохання, любов, ненависть до людей та нічних розмов. Також порушуються людські звичайні проблеми.
Ілюстрації до збірки зробила Олександра Плахоніна, харківська мисткиня. Ви тільки погляньте на ці чудові лінії — справжнє мистецтво! Вона видавалась у Луцьку у видавництві "Терен". Прочитайте її та самі відчуєте настрій цієї збірки.
На обкладинці цієї книжки зображені лезо та бритва. На перший погляд, такий образ може викликати асоціації з суїцидом або нерозділеним коханням, що підштовхує до думок про вкорочення віку. Однак, мені здається, ти мав зовсім іншу ідею. Що саме ти хотів передати через цей малюнок?
Чесно кажучи, мене багато хто запитує «А чому на обкладинці саме лезо та бритва?». Насправді все дуже просто. Якщо ви відкриєте книжку і трохи її погортаєте, то дійдете до одного вірша на сторінці 26-тій. Користуючись нагодою, я його зараз і зачитаю:
«Пам'ятаєш, я колись необережно голився і порізався,
Ти мені тоді подарувала пластир.
Я його так тоді не використав, а лишив собі.
Думаю, можливо, колись прийде той час,
Коли він буде більш потрібен, ніж зараз.
Ти пам'ятаєш, я все ще читаю ті книжки,
Які ти мені дарувала на свята.
У деяких книгах немає закладки, немає стрічки.
Я використовую той пластир,
Який ти мені колись дала,
Та кладу його як закладку на порожній сторінці.
І кожен раз, коли я відкриваю нову книгу,
Бо стару вже дочитав,
Не можу підкинути думки, що колись я так сильно кохав.
Усі книги в моїй маленькій бібліотеці — це згусток любові.
Лише коли знову необережно проводжу лезом,
Згадую твій подарунок, твій, моя, любове».
Усе походить із прочитаної поезії, і головна ідея обкладинки збірки безпосередньо пов'язана з цим віршем. Тут немає жодних натяків на депресивно-маніакальні стани чи психічні розлади. Просто потрібно зануритися в книжку, і все стане на свої місця.
Якщо ми вже заговорили про твою поетичну діяльність, то не можу не запитати про твій досвід у творчому осередку «Літературу немає». Цікаво, яке було твоє сприйняття як поета в цьому середовищі? Чи відчував ти конкуренцію серед інших учасників цього проєкту, або, можливо, сам створював її?
Якщо загалом говорити про поетичне коло, то конкуренції я не створював. Це ж твої колеги, як можна конкурувати з ними? Хоча, можливо, хтось і сприймав мене як конкурента, думав, що я намагаюсь когось витіснити чи перебити. Але, на мою думку, творчість потрібно більше популяризувати, ніж воювати за неї. Так, змагатися, звісно, цікаво, але це не було в моїх інтересах.
Однак тобі колись люди говорили, що ти кращий за інших і в тебе вірші набагато сильніші?
Ні, такого не було, щоб казали, що я кращий за інших. Але я відчував підтримку, коли виходив на сцену — багато людей аплодували, і це мене дуже надихає. Проте головне для мене — популяризувати свою творчість, а не себе як особистість.
Деякі твої шанувальники вважають, що ти — це молодий Жадан. Чи погоджуєшся ти з цим порівнянням?
Я вже рік не стежу за Жаданом і зробив повний детокс від нього та його творчості. Якщо існують люди, які порівнюють мене з Жаданом чи порівнюють будь-якого сучасного молодого поета з ним, то вони просто нічого більше Жадана і не читали. Часто люди обирають собі фігуру-еталон, а потім вішають цей ярлик на всіх інших авторів, але насправді вони різні.
Проблема в тому, що люди не хочуть бачити тебе в твоїй творчості. Вони не сприймають тебе як окрему особистість зі своїм стилем, а прагнуть побачити в тобі своїх кумирів. Чому ніхто не порівнює з Забужко? Симоненком? Чи тою самою Жиленко? Амеліною, Бабіч чи Калитко? Тому що люди просто їх не знають або не хочуть знати...
Скажи, а як твої батьки та друзі ставляться до твоєї творчої діяльності?
У мене з батьків лише мама, і вона завжди дуже підтримувала мене в творчості. Спочатку її реакція була, мовляв, ну, твори, роби своє. Але коли вийшла перша книжка, вона сказала: «Вау, це заслуговує на повагу». Це було важливим моментом. Хоча вона завжди мене підтримувала, раніше не надто заглиблювалась у мої заняття. І саме цей момент, коли вона почала бачити справжню цінність моєї роботи, дуже допоміг мені продовжувати творити й розвиватися, щоб довести, що це не просто хобі, а щось вартісне.
Саша, які у тебе плани на майбутнє?
Заробити гроші та видати наступну книжку. Вона буде набагато важчою емоційно, бо йтиметься про правду, про сьогодення, про війну. Це буде болісна, але необхідна тема.
У кожного поета має бути муза, чи не так? Вона у тебе є?
Є, її звати Ксенія. Вона з'явилася несподівано, непрохано і неждано, але я дуже радий, що вона є в моєму житті. Вона надихає, підтримує, і це для мене надзвичайно важливо. Раніше я більше віршів писав про сильні страждання, але коли з'являється людина, з якою будуються стосунки, то вже з’являється інша гілка актуальних тем, які, я вважаю, варті уваги. І все це завдяки Ксенії.
І останнє запитання: чи можеш на основі свого досвіду дати узагальнювальну пораду митцям-початківцям, які пишуть вірші, пісні та намагаються знайти свій шлях?
Можу запропонувати одну важливу пораду, яка свого часу дуже допомогла мені — не обмежувати себе. Ні в слові, ні в музиці, ні в композиції. Не ставити рамки ні на початку, ні на кінцевому результаті. Не боятися нового й постійно рухатися до своєї мети. Я сам колись дуже боявся виступів, і навіть зараз бувають страхи, але розумію, що це необхідно. Через це багато людей можуть дізнатися про твою творчість.
А також, поставивши ціль, треба самостійно до неї йти. У музиці це працює так само: потрібно постійно вчитися новому, наважуватися на нові кроки, змінювати думку. Хтось говорив, що не змінюють свою думку лиш упереджені, але зміна думок і відкритість до нового формує тебе як людину, допомагає рости як особистість — і духовно, і культурно, і навіть фізично.
Раніше ми розповідали про 17-річного поета Михайла Мерсі, який у Полтаві розгорнув великий мистецький проєкт "Літератури немає".
Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.
