Польський диригент з українськими коріннями виступатиме у полтавській філармонії. Ексклюзивне інтерв’ю з маестром Романом Реваковичем

У Полтаві 20 вересня відбудеться концерт "Польська музика в Україні" за участі Камерного оркестру ім. Д. Ахшарумова на чолі з польським диригентом Романом Реваковичем. 

Маестро народився в Лідзбарку-Вармінському, куди його батьків депортували з Підкарпаття під час операції «Вісла». В інтерв’ю журналісту 0532.ua Михайлу Михайлюку пан Роман поділився історіями про свої знакові тури Європою, пошук власної української ідентичності, а також враженнями від Полтави.

До того ж, ми мали змогу закадрувати підготовку оркестру до цього виступу.

Михайло Михайлюк: Пане Романе, одразу звернув увагу на вашу українську мову. Ваша рідна мова польська, але українською ви щебечете наче соловейко. У чому секрет?

Роман: Знаєте, іноді  в центальній та східній Україні менівдається ввести в оману співрозмовника, що я зі Львова. Але у самому Львові це неможливо. Пам’ятаю ситуацію: замовляю таксі українською, а водій одразу чує мій польський акцент і переходить на польську. Хоч знає тільки кілька польських слів, але намагається їх вживати. Я йому кажу: «Я теж можу польською говорити, але, можливо, я краще знаю українську, ніж ви — польську».

Я народився в Польщі, але мої батьки — українці, з тих західних земель, які після Другої світової війни опинилися в Польщі. Це довга історія, я вже часто про це розповідав, але варто згадати й тут. Після війни на території сучасної Польщі опинилося близько 700 тисяч українців. До середини 1946 року примусово переселили в Україну близько півмільйона. Саме тому тут, в Україні, ви маєте громади лемків, холмщаків, які переселилися на різні території. Багато з них осіли, наприклад, у Львові чи біля Дрогобича.

Але ті, хто залишився, а це близько 140 тисяч, у 1947 році під час операції «Вісла» були насильно розпорошені по північних і західних територіях сучасної Польщі. Мама часто згадувала цей час як величезну травму — військові оточували село, давали лише кілька годин на збори, і ніхто не знав, куди їх везуть і на скільки часу. В хаті батьки спілкувалися між собою українською, своєю говіркою. Вони говорили з нами — українською, але ми, діти - маю дві сестри, відповідали польською. Це був довгий шлях, коли ми вільно почали говорити українською мовою. До речі моя сестра Марія україністка, також поетеса і український літературознавець.

Михайло Михайлюк: А розкажіть про ваш шлях до українства. Ви часто говорите, що цей шлях був досить довгий. Що ви маєте на увазі?

Роман: Так, мій шлях до українства дійсно був довгим. Я народився в Польщі, але мої батьки — українці, глибоко залучені в українську культуру. Все своє життя я присвятив побудові польсько-українських мостів. Я музикант, і моя місія – популяризувати польську музику в Україні, а українську – в Польщі. Інколи навіть люблю жартувати, що я східноєвропеєць. Вільно володію як польською, так і українською мовами.

Михайло Михайлюк: Ви зазначили, що підтримуєте Україну. Розкажіть, будь ласка, як почалась ваша професійна діяльність і як це пов'язано з Україною?

Роман: Моя професійна діяльність почалася з українським чоловічим хором «Журавлі», заснованим у Польщі в 1972 році. Спочатку я співав у цьому хорі, здебільшого для мами, не усвідомлюючи свого зв'язку з українською музикою. Я був більше зосереджений на великих композиторах — Бетховені, Ксенакісі, Пендерецькому. Проте згодом стався переломний момент: виникло непорозуміння з диригентом хору, і хорова рада вирішила запросити мене на його місце. Це змусило мене глибше зануритися в українську музику.

Михайло Михайлюк: І як ви відчували себе, коли стали диригентом хору? Це, мабуть, вимагало багато часу і зусиль, особливо в освоєнні репертуару?

Роман: Так, це було випробування. До того моменту я ніколи глибоко не вивчав українську музику, а в музичних школах Польщі я не чув про таких композиторів, як Бортнянський чи Лисенко. Але коли я став перед хором, я мусив зануритися в цю музику, вивчити її зсередини. Це був для мене своєрідний освітній процес.

Михайло Михайлюк: Ви згадали, що хор «Журавлі» має особливу історію. Можете розказати детальніше про це?

Роман: Так, хор «Журавлі» – це унікальний колектив. Він став своєрідною відповіддю на акцію «Вісла» 1947 року, коли українців примусово переселяли з їхніх домівок. Хористи, розкидані по всій Польщі, раз на кілька місяців з'їжджаються на репетиції, після чого проводять концерти. У такому форматі хор існує і до сьогодні. Я був другим диригентом, а зараз вже п'ятий, який також співав у хорі за моїх часів. Він уже понад 20 років очолює «Журавлі», і хор продовжує свою діяльність, зберігаючи традиції та популяризуючи українську музику в Польщі.

Михайло Михайлюк: Говорячи про вашу мистецьку діяльність, то як відбувалося ваше становлення як диригента? 

Роман: Спочатку я закінчив клас фортепіано в середній школі. Почав його вивчати пізно, і, цей пізній старт не дозволив мені стати піаністом, хоча фортепіано це в той час моя велика музична любов. Тому я вирішив поступити на теорію музики у Варшаві, де також вивчав композицію. У мене був чудовий вчитель, який допоміг розвивати мої навички в композиції. У цей період я співав у хорі «Журавлі» — це був для мене дещо абстрактний досвід. Ще до завершення музичних студій, без диригентської освіти, я став диригентом цього хору.

Щойно після завершення праці з хором я поступив на диригентські студії до варшавської музичної академії відчуваючи потребу підкріпити мої знання.

Михайло Михайлюк: Як це сталося і як довго ви працювали з хором?

Роман: Це вийшло спонтанно. Я почав диригувати хором ще до того, як завершив навчання, і провів із «Журавлями» приблизно десять років. За цей час ми досягли чималих успіхів. У 1986 році ми поїхали на великий тур до Канади і Америки. Це був аматорський хор з 40 чоловіків, але ми дали 20 концертів за місяць і збирали зали на тисячу людей. Це була велика подія для нас.

Михайло Михайлюк: Тур в Канаді та Америці — це дійсно вражаюче. А як проходили ваші поїздки в Україну?

Роман: Поїздки в Україну були не менш важливими. Перша поїздка відбулася у 1989 році. Ми їхали з хвилюванням, адже везли українську пісню до її джерел. Але, насправді, ми привезли своє розуміння української пісні. Наприклад, коли ми співали про козаків в турецькій неволі, то публіка відчувала глибокий зміст - про яку неволю ми співаємо, і це було дуже помітно. Реакція людей була фантастичною. Про нашу подорож навіть зняли фільм.

Михайло Михайлюк: Як змінилася Україна між вашими поїздками?

Роман: Перший раз ми приїхали в березні 1989 року, і нас на кордоні зустрічали з хлібом-сіллю та синьо-червоним прапором. Коли ми повернулися через рік, уже був синьо-жовтий прапор, і в 1991 році ми відвідали Полтаву. А також ми мали концерти в Луганську, Донецьку, Запоріжжі, Дніпропетровщині, Кривому Розі, Кропивницькому, Черкасах і Києві. Щоправда, у Харкові нам не вдалося виступити, але тур пройшов дуже успішно.

Михайло Михайлюк: Чи помітили ви різницю в тому, як вас приймали в різних містах?

Роман: Безумовно. Особливо пам'ятаю, як у Львові нам сказали: «Ми вас тут добре приймаємо, але будьте готові до того, що в інших містах може бути по-різному». Проте насправді в усіх містах нас приймали просто фантастично. Наприклад, у 1991 році наприкінці першого відділу концертунаш конферансьє   оголошував «жертвам комунізму, жертвам фашизму,жертвам сталінізму – панахида». І в таких містах, як Черкаси чи тодішний Кіровоград – сьогодні Кропивницький, слухачі вислухували її стоя, так вшановуючи пам’ять цих жертв. Це були неймовірні моменти, бо після паніхіди в залі панувала тиша, ми ходили зі сцени на антракт без оплесків, але вже наш вихід на  другий відділ - публіка зустрічала стоячи. Те саме сталося і в Полтаві. Це був особливий момент, коли публіка виявляла свою підтримку таким потужним чином.

Михайло Михайлюк: Це дійсно вражає. А коли ви ще виступали в Полтаві?

Роман: Я приїжджав сюди також у 2016 році з ансамблем «Київські солісти». Ми давали концерти польської та української музики у рамках проекту «Польсько-українські музичні діалоги» — ми виконували чотири твори польських композиторів і чотири українських. Виступали тоді також у ряді інших міст України.

Михайло Михайлюк: Як я знаю, ви зараз реалізуєте проєкт «Польська музика в Україні». Чи продовжуєте відвідувати міста України?

Роман: Так, звичайно.Цей проект зосереджений на представлені українській публіці польської музики – визначних польських композиторів в контексті світової класики. Концерт вже відбувся в Хмельницькому, в цю п’ятницю буде в Полтаві, перед нами ще Черкаси та Київ. Проект «Польсько-українські музичні діалоги» існує з 2013 року. Тоді ми разом з Камерним оркестром Хмельницької філармонії дали шість концертів у Хмельницькому, Кам'янці-Подільському, Тернополі, Острозькій академії та Чернівцях. Також ми запрошували цей оркестр до Варшави. Один з важливих проєктів відбувся у 2016 році разом з  «Київськими солістами» — ми виступали в Києві, Черкасах, Кропивницькому, Запоріжжі, Дніпрі, Полтаві, Сумах і Харкові. Тут треба підкреслити, що ці проекти реалізуються заснованим і очолюваним мною варшавським Фондом „Pro Musica Viva” завдяки фінансовій підтримці польського Міністерства культури та національної спадщини у співпраці з Польським інститутом у Києві та українськими філармоніями. Мушу також тут сказати, що цей фонд вже 25 років організує «Дні української музики у Варшаві» так популяризуючи українську культуру в Польщі. В минулому тижні ми завершили 10-тий фестиваль. Тут можна побачити концерт за участю Національного ансамблю солістів «Київська камерата»: https://www.youtube.com/watch?v=wbeGo7mOgLE

Михайло Михайлюк: З кожним вашим приїздом до Полтави, ваше ставлення до цього міста якось змінювалося?

Роман: Воно тільки зростає. Під час перших візитів я лише приїжджав і одразу від'їжджав. Цього разу я вперше залишився тут на кілька днів, що дало можливість прогулятися містом після репетицій. І я вам скажу — це фантастичне місце. В Полтаві відчувається якась затишна атмосфера, немає великих хмарочосів, але є чудова стара архітектура. Це місце має якусь дивну, невловиму теплоту і ніжність. Найкращі почуття. Я навіть побачив вже прекрасні пам’ятники  Котляревському та Гоголю.

Михайло Михайлюк: Галушки полтавські вже встигли скуштувати?

Роман: О, ледь приїхав, як у готелі вже запропонували галушки. Звісно, скуштував. Як же приїхати в Полтаву і не спробувати місцеві страви?

Михайло Михайлюк: Як ви оцінюєте культурний рівень Польщі та України?

Роман: Культура — це не спорт, її не можна вимірювати в категоріях перемоги чи поразки. Важливо, що культура пов’язана з ресурсами. Польща, будучи членом Євросоюзу, отримала значні кошти для будівництва та ремонту концертних залів. Але культура — це перш за все спілкування, спосіб висловлення свого бачення світу, своїх емоцій. У цьому сенсі і Польща, і Україна мають свої унікальні можливості.

Михайло Михайлюк: Що почує полтавська публіка на вашому концерті «Польська музика в Україні»?

Роман: Ми підготували дуже цікаву програму з польських творів. Буде твір для скрипки і оркестру, для фортепіано і оркеструі для самого струнного оркестру, тобто музика відомих польських композиторів, таких як Генрик Миколай Гурецький, його син Пьотр Миколай Гурецький і Войцех Кіляр, який відомий своїми фільмовими саундтреками, зокрема до фільму «Дракула». І на завершення концерту ми подаруємо публіці незабутню серенаду Моцарта.

Квитки на концерт можна придбати за цим посиланням. Їх кількість обмежена, встигніть замовити. 

Нагадаємо, що у Полтаві відбудеться атмосферний концерт класичної музики за участі польського деригента Романа Реваковича.

Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.