Боєць «Вовків Да Вінчі» із Полтави розповів про втрату побратима під Соледаром, «Херсон-Херсон», який розлетівся Україною та важкі бої за трасу під Бахмутом

Під час короткої великодньої відпустки нам вдалося поспілкуватися із бійцем 1-го окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі» 67-ої бригади ЗСУ Георгієм Сьоміним із Полтави. До початку повномасштабного вторгнення він працював у школі, займався розвитком молодіжної організації, організовував власну справу. 24-го лютого минулого року він, як і тисячі інших українців, пішов до військкомату, взяв до рук зброю та встав на захист країни. Спершу служив у 116-ій бригаді територіальної оборони, зараз захищає Україну у складі легендарних "Вовків Да Вінчі". 

Перший день повномасштабної війни

До початку повномасштабної війни я працював у школі, також займався невеликим бізнесом: встановленням електрики, відеокамер, «розумного будинку». Крім цього, керував обласною молодіжною організацією «Сокіл».

В ніч із 23 на 24 лютого 2022 я півночі не спав. Зі звернень Президента, із повідомлень у ЗМІ розумів, що буде щось серйозне. Потім ненадовго заснув. О пів на п’яту ранку до мене зателефонував друг. Сказав, що йде у АТБ, аби купити продукти на перший час. І повідомив, що почалася повномасштабна війна.

Я прокинувся із чітким розумінням – що потрібно робити. Відвіз наречену до батьків у Нові Санжари. Закупили продукти і медикаменти на перший час. Черги були величезні, але я встиг о п’ятій ранку зняти кошти і заправити авто. Мав також план дій для «Соколу». Відповідно до нього частину організації - і людей, і документацію - потрібно було тимчасово евакуювати на Захід України, частина сокільців мали стати волонтерами та військовими.

У мене певний військовий досвід вже був. У 2015 році я, як молодий активний член ГО «Сокіл», на запрошення друзів поїхав на вишкіл до зони АТО, у місто Курахово. Ми пройшли тренування, отримали певні навички. І після цього добровольцями поїхали на передові позиції, під Донецький аеропорт. Там ми чергували певний час, а потім поверталися до цивільного життя. Так було кілька разів упродовж 2015-2016 років. Найдовше ми приїздили на фронт влітку на три місяці під час канікул. Професійними військовими не стали, але досвід отримали: розуміли, що таке обстріли; чим відрізняється 120-а міна від 82-ої; як «працює» танк.

24-го лютого 2022-го, близько десятої ранку, ми із хлопцями із «Соколу» вже стояли біля військкомату у Полтаві.

У бригаді тероборони

Я потрапив у 146-ий батальйон 116-ої бригади тероборони. Перші кілька тижнів ми забезпечували громадський порядок у місті, чергували на блокпостах, будували барикади, охороняли залізничні вокзали, займалися евакуацією людей.

Георгій Сьомін (ліворуч) із шевроном "Соколу".

Наприкінці березня із нас сформували окрему зведену роту і відправили до Сумської області. Ми щойно зайняли позиції біля одного із сіл. І через два дні росіяни оголосили про, так званий, «жест доброї волі»: повідомили, що виходять із Київської, Сумської та Чернігівської області. Якщо б вони пішли через наше село, ми мали їх «зустріти». Проте росіяни тоді пішли іншим шляхом. Тому не скажу, що там ми отримали бойовий досвід: лише чули звуки «прильотів» та їхньої техніки.

Повернулися до Полтави, готували оборону міста, проходили навчання, тренувалися на полігонах. Так було до середини літа. Наприкінці серпня я разом із побратимом поїхав на навчання у Львівську область, на Яворівський полігон. Там ми два тижні навчалися у молодих вмотивованих командирів веденню бою, основам балістики, тактики, евакуації та пересуванню на бронемашинах, розвідці, маскуванню тощо.

«Херсон, Херсон – мені щоночі сниться!»

На цьому навчанні були бійці ТРО з усієї України. Там я зустрів сокільця із Херсона. І ми із ним заспівали пісню: «Херсон, Херсон – мені щоночі сниться!». Вона завірусилася і набрала сотні тисяч переглядів. Через пару місяців ЗСУ звільнили Херсон.

Оборона кордонів на Харківщині та Сумщині.

Після навчання наш підрозділ поїхав у Харківську область, під Золочів, на самий кордон. Там були постійні провокації з боку росіян. Вони обстрілювали і мирні села, і військові об’єкти. Використовували артилерію і тактичну авіацію, якщо точніше – гелікоптери. Тут варто розуміти, що ракети,які запускають вертольоти, так звані, «НУРСи», вони дуже неточні. Це більше було, щоб просто налякати. У відповідь росіянам «працювали» наші «Гвоздики». Там ми були місяць чи півтора.

Потім поїхали на Сумщину, під Білопілля, також обороняти кордон. Там було "гарячіше", ніж на Харківщині – по нам працювали «Гради», ворог піднімав «Орлани», періодично заходили їхні ДРГ. До 10 січня були там, а потім дізналися, що вирушаємо на Донеччину.

Бої під Соледаром

17-го січня перша група наших побратимів зайшла у сам Соледар. На жаль, там понесли великі втрати. Щодо мене, то 18-го січня, разом зі своєю групою я потрапив у Благодатне, неподалік від Соледару (село Благодатне знаходиться на відстані близько 9 кілометрів від Соледару - Авт.). Там ми чотири дні тримали оборону. Проти нас воювали «Вагнера», вони наступали хвилями по десять чоловік, намагалися просунутися вперед. По нам постійно "працював" їхній міномет, артилерія.

У ніч із 19 на 20 число нам на підсилення прийшла група бійців із депутатом обласної ради Сергієм Бульбахою. Той день, можна сказати, був для нас найуспішнішим: на один «приліт» росіян, було чотири «прильоти» наших. Наша група тримала лінію оборони на фланзі, поруч були бійці «Кракена» та харківське ТРО. Впродовж дня нас штурмували, ми бачили поле, по якому «Вагнера» просувалися на відстані 100-150 метрів. З їх боку це були такі піхотні атаки. Ми постійно вели стрілковий бій. У мене була найкраща позиція – я першим бачив поле. І щойно бачив ворога, одразу відкривав вогонь, хлопці із групи це чули і також підключалися. Ворог, у свою чергу, помічав наші вогневі точки і відкривав вогонь із артилерії. У той день у посадку, яку ми тримали, прилетіла міна. Загинув наш побратим Анатолій Петренко із Нехворощі. Я таких добрих і хороших людей не зустрічав у житті. Вранці цього дня ми зайняли новий відповідальний рубіж для оборони, розуміючи, що там буде дуже важко. І Анатолій пішов із нами. Коли прилетіла міна, велику частину осколків він прийняв на себе…

(Анатолій Петренко народився 13 грудня 1973 року в Нехворощі. Працював у Полтаві на приватному підприємстві «Полагропром». Пішов добровольцем на фронт після початку повномасштабного вторгнення. Загинув 19 січня поблизу села Благодатне Волноваського району. У воїна  залишилася дружина та двоє доньок– Від редакції).

Із Анатолієм Петренком попрощалися 24-го січня у Полтаві, поховали воїна на новій Алеї героїв у Затуриному - Авт.

Того ж дня отримав поранення іще один Анатолій із моєї групи. Куля калібром 5,45 мм пробила бронеплиту. Йому зламало чотири ребра, пробило легеню, печінку та куля вийшла. Вірогідність того, що із ним все буде добре, була не дуже високою. Я йому, по суті, надав першу допомогу, затиснув рану. На щастя, він був при свідомості, навіть міг іти сам. Однак кровотеча була дуже інтенсивною. Нам дуже допомогла пані Тетяна із 144 батальйону, яка приїхала разом із Сергієм Бульбахою. Вона, професійний медик, надала Анатолію першу домедичну допомогу. Ми викликали «броню», завантажили його. Там ще їхав хлопець, поранений осколками в руку, я попрохав його, щоб він здоровою рукою притискав Анатолію пов’язку і не давав «виключитися». На щастя, його успішно вивезли, зараз він іще лікується. Анатолій – із Полтави, він - вчитель предмету «Захист Вітчизни» у 26-ій школі. Я дуже переживав за нього, ми дружили. Незадовго перед цим разом писали прохання про переведення до «Вовків Да Вінчі». Наказ прийшов через шість днів після його поранення.

Вранці 20-го січня ми допомагали під час евакуації поранених із 144 батальйону. На жаль, коли машина евакуації із ними виїжджала, в неї влучив ворожий ПТУР і більшість поранених загинули…

Того ж дня ми допомагали виносити Сергія Бульбаху, коли його поранили. Його довелося виносити на носилках, тому що "броню" не могли прислати. Потім із Благодатного прорвався пікап і його вивезли. Бачився із ним днями у Полтаві, він відновлюється після поранення.

Переведення до «Вовків Да Вінчі»

Як я вже згадав, прийшов наказ про переведення мене і Анатолія у 67 бригаду, у 1-ий окремий механізований батальйон «Вовки Да Вінчі», у розвідпідрозділ «Дике поле». Я встиг на день заїхати до Полтави, попрощався із Анатолієм Петренком і поїхав до «Вовків». Оформився у них і вирушив під Кремінну на Луганщину. А звідти вже через тиждень-два нас перекинули під Бахмут.

У «Вовків Да Вінчі» мені сподобалася сама філософія підрозділу. Основний принцип, у першу чергу – збереження особового складу, а потім – виконання завдання! Так, ми виконаємо завдання, але у слушний момент – коли проведемо розвідку, матимемо достатньо інформації про розташування ворога, налагоджену взаємодію із суміжними підрозділами тощо.

Самого Да Вінчі (Дмитро Коцюбайло із позивним «Да Вінчі», командир «Вовків Да Вінчі», перший серед добровольців, хто отримав звання Героя України. Загинув 7 березня 2023 року у Бахмуті – Авт. ) я не знав. Але чув про його досягнення. У підрозділі його дуже сильно поважали, тому що він завжди переживав за збереження особового складу, особисто обходив позиції, перевіряв облаштування укріплень. Велика повага до нього була, тому що "Да Вінчі" не сидів у штабі, був дійсно польовим командиром.

Дмитро Коцюбайло, "Да Вінчі", Герой України, загинув 7-го березня у Бахмуті. Похований на Аскольдовій могилі у Києві. - Авт.

Бої під Бахмутом

Під Бахмутом було доволі складно, наш розвідпідрозділ поніс там перші втрати. Ми мали встановити контроль над дорогою, яка з’єднує Часів Яр та Хромове і далі прямує на Бахмут. Коли ми зайшли туди, то через 4-5 днів змогли зупинити наступ. «Вагнера» вперлися в дорогу. Ми провели розвідку і перейшли від оборони до наступу. Провели три чи чотири успішні штурми, відбили посадку, а «вагнерів» відкинули далі від дороги. Потім зайшла 92 бригада і відкинула їх ще далі, а потім – 57 бригада – і відкинула ворога іще. Ця дорога дуже довго була вільною. Тобто ворог все ще міг обстрілювали її артилерією, але не міг підібратися на відстань прямої видимості, працювати ПТУРами.

Близько двох тижнів тому ситуація змінилася. Випав сніг, видимість була обмеженою, і користуючись цим «вагнера» змогли посунути 92-у та 57-у і вперлися в нас. Ми тримали посадку, доки нас не вивели. У нас теж були, на жаль, втрати… Там загинув Сергій Усик із Миргородщини. Він був дуже хоробрим, мужнім бійцем. Під час однієї із атак "вагнерівців" вони із двома побратимами "вивезли" бій проти десятка ворогів і вийшли переможцями. На жаль, 9-го квітня він загинув...

Сергія Усика поховали 13-го квітня на Алеї Героїв у Миргороді - Авт.

Аеророзвідка та контрнаступ

Зараз я є аеророзвідником у роті «Дике поле». Літаємо переважно на «Мавіках», але є й інші дрони. Ми виявляємо ворожі цілі, коригуємо артилерію, відстежуємо ворожу піхоту, «ведемо» її, щоб наші підрозділи були готові зустріти окупантів.

Як і всі, ми ми ретельно готуємося і чекаємо довгоочікуваного контрнаступу, коли підемо вперед та звільнимо нашу окуповану ворогом землю. Вірю, що це буде вже найближчим часом!