У Полтаві батьки тринадцятьох дітей розповіли про секрети щасливого життя великої родини (ФОТО)

Полтавці Людмила та Віталій Бринови разом вже 31 рік. Обидва мають педагогічну освіту. Віталій мріє про позаміський будинок, Людмила – про організацію приватної школи. А ще вони разом народили та виховали тринадцять дітей. Найстаршому – 30, наймолодшим близнюкам – по 7. Про свій досвід виховання дітей та історії із життя багатодітної родини подружжя розповіло журналістові 0532.ua.

Про знайомство та віщий сон

Людмила – Ми разом навчалися у педагогічному інституті. Тоді багато хороших хлопців було, але Віталік вирізнявся і серед них. Він був дуже акуратний. І ще – у нього завжди була із собою голка із ниткою. У дівчат не в усіх були. А в нього мама була начальником техвідділу у швейній фабриці. Руку подавав завжди, коли виходили із транспорту. Ще він мене міг завжди знайти, де завгодно – у будь-якому корпусі. Іноді мої одногрупники не знали, де ця аудиторія. А він знаходив, хоч тоді ж не було мобільних.

На другому курсі мені сон наснився, що я приїхала до Полтави на навчання на поїзді. А там на пероні стоїть така гарна молода вівчарка, бере мене зубами за руку і не відпускає. І дивиться такими гарними-гарними очима. І потім я як замстарости групи стою у черзі за стипендією. Підійшов Віталій, теж став. Тоді наші очі зустрілися – і я зрозуміла, що це ті саме очі!

А потім він схопив мій паспорт, почав гортати, щоб пересвідчитися, що там штампику немає.

Віталій – Треба було ж було мені пересвідчитися, що це – не марні сподівання (Сміється – Авт.).

Віталій та Людмила у футболках "Super ПАПА" та "Super МАМА"

Мрія про велику родину

Людмила – Потім вже квіти пішли, подарунки, спільні інтереси. Нам обом подобалося читати Нікітіних (російські педагоги-практики, дослідники раннього розвитку, батьки семи дітей, автори численних статей і більше 10 книг про власний досвід сімейного виховання - Авт). У нас не було сумнівів, що ми будемо приймати стільки дітей, скільки дає нам Господь. Люди вважають, якщо у тебе багато дітей, то у тебе щось із мозком. Ми ж іще до шлюбу мріяли, що у нас буде багато дітей.

Віталій – Чи складно це – мати багатодітну родину? Дивлячись, які ставити пріоритети. Якщо ставити, щоб у кожної дитини був комп’ютер, планшет, айфон, то такого не буде. Треба дуже багато грошей, щоб це придбати і зберігати. Ми довгий час жили у двокімнатній квартирі і кожного вечора було генеральне прибирання. Тому що кожного вечора ми стелили на підлогу матраци. Були два двоярусних ліжка, з нами діти спали, але комусь доводилося лягати на матрацах.

Людмила. – У мене в сім’ї була сестра і я. У мене не було окремого ліжка, окремого столу. Мені завжди хотілося, щоб у кожного було своє місце, принаймні – свій куточок. 

Про тринадцять різних дітей і конфлікти

Людмила – Найстаршому, Віталію – 30 років, Каті – 28, Олі – 26, Павлу – 24, Маші – 23, Вероніці – 20, Лізі – 18, Полинці – 15, Лесі із Анею по 13, Тимофію – 11, Івану та Яші – по 7. Із нами зараз у чотирикімнатній квартирі живуть восьмеро дітей. Старші вже мешкають окремо. І ми вже маємо вісьмох онуків.

Віталій – Всім дітям однаково розповідаємо. Але – всі різні. Двох однакових немає. Навіть близнюки – дві пари – і все одно вони різні. І сприймають по-різному. І емоції різні. І ситуації по-різному сприймають. Хочеш не хочеш, але мусиш знаходити підхід.

Людмила – Конфлікти – вони завжди будуть, бо із них будується особистість. Завжди у нас такі землетруси торнадо. Можемо згладити, переключити увагу. Якщо є конфлікти, значить вони живуть і розвиваються. Значить їм далі буде легше.

Про книги, музику і розвиток

Людмила – Я читала про те, як дворяни виховували своїх дітей. Вони обов’язково давали музичне виховання, малювання, навчали кількох мов. У нас більше вийшов акцент на музику. Практично усі мають музичну освіту. Усі співають. У нас у двокімнатній квартирі два фортепіано стояло, був акордеон, скрипки, гітари. Але зважаючи, що були іще малі діти, то усі ці здібності складно було розвивати у обмеженому просторі.

Тимофій встиг попідтягуватися на домашньому турніку та зіграти для кореспондента

Книжки ми читаємо запоєм. У наших старших дітей був просто вірус читання. Наші найменші, Ваня із Яшею, у 1,5 років знали багато літер, у 4 роки вони вже вичиталися. Коли вони йшли у школу, то вже могли рахувати, складали чотиризначні числа. Не писали, але читали вже Стівенсона і Жуль Верна. І коли починалися уроки вони сиділи і тайком читали під партою книжки. Зараз перескочили через другий клас одразу у третій.

Ваня і Яша виконують завдання із математики під час онлайн-уроку

Про готування для великої родини

Людмила – Із готуванням зараз вже простіше. Раніше дійсно доводилося готувати 10-літрову каструлю першого на день, варити компоту 15 літрів. Якщо зробиш окрошки 14 літрів, то на завтра трохи лишиться. Багато часу проводила на кухні. Крім того, у дітей були алергії на продукти. Тому ми відмовлялися від неякісних, робили самі сир, масло, сметану, майонез. Пекла хліб. На дачі вирощували бройлерів, курчат, гусей, качок.

Про те, як знайти час на усіх

Людмила – Треба просто віддавати свій час. Ти вже бачиш, кому це потрібніше. Хто на даний момент потребує більше уваги. Коли зараз приїздять старші діти, ми ідемо у батьківську кімнату і там вже розмовляємо. То менше вже чекають. Але я переконана – краще приділити увагу дитині зараз, ніж потім вона від тебе побіжить.

Ми усіх діток ми чекали разом. Адже якщо усі чекають – це дуже важливий момент. Коли приносили маленьких додому, їх всі любили. І це вже їх об’єднувало. Потім, коли пішов підлітковий період, я була не готова до цього. Але були малі діти і наші підлітки дуже швидко подорослішали. Вони брали на себе моменти навчання молодших. Брали на себе функції мами/тата. Вони давали мені можливість відпочити, переключитися. А потім ми разом театри робили, увечері читали казки, книжки, робили разом костюми, поробки, шили ляльок, пекли торти.

Троє маминих помічниць - Леся, Поліна і Аня

Віталій – Я беру хлопців із собою. Щоб вони дивилися, як чоловіки працюють. Слухають розмови між друзями. Дивляться, які вчинки робить батько, як знаходить вихід із складних ситуацій. На жаль, я бачу, що зараз багато батьків не займаються вихованням дітей, тому, що вони самі не навчені. Вони так виросли і своїм дітям передають.

Людмила - Дуже важливо, коли тато приділяє дітям увагу. Дуже важливо, коли тато грається із ними. Коли діти бачать таку модель поведінки через татка. На жаль, у нас більше беруть на себе мами.

Про страшну аварію і справжнє диво

Людмила – Віталій довго працював майстром в училищі, потім став приватним підприємцем. Але у 2010-му році ми потрапили у страшну аварію. Перед нами занесло фуру і вона придавила наш автомобіль. Віталій був за кермом. Його притисло так, що він був аж сірий. І його навіть не хотіли витягувати, гадали, що він не вижив. Я коли подивилася, почала думати: «Це завтра похорон… А у мене – одинадцять дітей». Я молилася і прохала: «Боже, не залиш нас сиротами!». І тоді начальник ДАІ каже: «Дивіться у нього грудна клітина рухається!» І тоді вони почали його витягувати.

У машині були іще Павлуша, Катя я і мама Віталіка. Після аварії всі витягували скло одне одному із облич. У мене один осколок потрапив у вухо і його дістали вже через півроку після ДТП. У Паші була рана між скронею і оком, він дивом не втратив зір. У Каті були важкі порізи обличчя. Але ми усі вижили.

Віталій – Я пам’ятаю розповідь жінки із відділення реанімації у Решетилівці, яка багато років там пропрацювала. Вона говорила, коли мені зробили лапароскопію, то побачили, що всередині з правої сторони все розірване. Каже: «Лежить тіло – голова надломана, всередині усе розірване». Давали 95 відсотків на те, що я не виживу. Але я знаю, що багато людей за мене молилися. І незабаром все почало заживати. Для мене це було іще одне свідчення того, що ВІН турбується про своїх дітей!

Людмила – А ще ми тоді везли молоко у машині. Чотири банки. То дві із них розбилися, а дві – ні. І на наступний день брат Віталія їхав провідувати його у лікарню і побачив, що на місці аварії стоїть ціла і неушкоджена банка із молоком. Він її забрав і відвіз маленькому Тимофію. Я ж не могла його годувати, бо була у лікарні.

Про домашній зоопарк

Людмила – Коли жили іще у двокімнатній квартирі, то зі ставків приносили пуголовків і з них вирощували жабок. Потім вони стрибали по квартирі. У один час тримали каченятко. У минулому році Яша знайшов лялечку, із якої потім виріс метелик. Він жив у нас і ми годували його медом та варенням.

Про мрії

Людмила – Мрію про приватну школу. Я нещодавно закінчила магістратуру. Ми разом із Віталієм отримали іще одну освіту у Києві за напрямком «християнська педагогіка». Потрібно постійно розвиватися, постійно навчатися, щоб потім передати ці знання дітям.

Віталій – Про власний будинок. У нас вже є на прикметі. У будинку буде набагато більше можливостей. Там можна буде і на присадибній ділянці попрацювати, і курочок завести, і дітям більше можливостей і місця. А у нас же – і скейти, і ролики, і самокати, і велосипеди, і літаки будуємо. А ще ящик із інструментами. А ще купа всього, чому у квартирі не вистачає простору.

Про дітей, любов і перспективу

Людмила - Якщо ви народжуєте дітей – це ваша перспектива. Я бачила дітей, яких кинули маленькими батьки. Думали, що вони – це тягар уїх житті. А потім ці діти у свої 15-16 років шукають своїх батьків, бо вони їм потрібні. Бог дає вам дітей – це ваша радість, ваша перспектива. Дітям не потрібно все, дітей потрібно просто любити, а далі вони вам обов’язково повернуть цю любов!