"Побратими несли мене під обстрілом, але ногу врятувати не вдалося": історія ветерана ЗСУ Артема Погорілого, який після ампутації представляє Україну на міжнародних змаганнях

24 лютого 2022 року раз і назавжди змінило українську реальність. Життя полтавського спортсмена та патріота України Артема Погорілого не стало виключенням: вже у перші години повномасштабного вторгнення він зі своїми друзями стояв біля військкомату з думками «Якомога швидше вигнати ворога з нашої країни». Тому з нагоди третьої річниці великої війни журналісти 0532.ua вирішили поспілкуватися з тим, хто безпосередньо "побачив смерть на власні очі". Пройшовши пекло, він повернувся до життя, щоб сьогодні представляти Україну на світових змаганнях та голосно заявляти про незламний український стрижень. 

В інтерв’ю для нашого видання український ветеран поділиться найважливішими моментами зі свого життя: зустріч коханої, початок війни, перебіг бойових завдань, день, який змінив усе для Артема – поранення та рішення про ампутацію кінцівки. Боротьба за життя, підтримка родини і  неочікуване повернення до спортивної кар'єри. Про все це читайте далі в спеціальному інтерв’ю до третьої річниці з дня початку повномасштабної війни. 

Дитинство без великих мрій на життя

Дитинство Артема припало на 90-ті роки минулого століття. Він був із звичайної родини, де всі дивилися в реальні можливості та не будували великих мрій. Батьки працювали на заводі, а хлопець навчався у школі. Як пригадує сам Артем, з 4 класу він почав займатися дзюдо. Спорт завжди подобався хлопцеві, тому до закінчення самої школи у 2000-х він активно продовжував ним займатися. Але великих мрій тоді ще молодий юнак не будував, бо його виховували у суспільстві, де було заведено дивитися в реальні речі та не літати у мріях. 

«Коли діти мріяли стати космонавтом, чи мандрівником, то я як дитина із звичайної та простої родини бажав створити у майбутньому родину з дітьми, а також хотів бути корисним для суспільства.»

Після школи Артем Погорілий вступив до Полтавського педагогічного університету на факультет фізичного виховання. Було прагнення стати тренером та продовжити свою спортивну кар’єру, але життя вже тоді мало свої плани. Тоді чоловік почав працювати в іншому руслі, а саме у будівництві, і деякий час спорт лише залишався хобі для чоловіка. До нього Артем повернеться вже у 2014 році, коли почне працювати у дитячій юнацькій спортивній школі. 

Одна копійка вирішила долю двох людей

У далекому вже 2006 році Артем зустрів свою майбутню дружину – Інну. Це була його мрія збудувати родину та мати поряд завжди підтримку. Так і сталося. Завдяки друзям та одній копійці таки її знайшов. 

 «У нашому знайомстві винна одна копійка. Ми обирали з друзями в який нічний клуб піти відпочивати і наші погляди тоді розходилися, а ця сама копійка все вирішила і ми пішли туди, де я й і зустрів свою майбутню дружину. З першого дня нашого знайомства й до нині - вона мій двигун і натхненник. Все, що зі мною гарне трапилося у житті, – це все завдяки їй»

Довгий час Артем з Інною звикали один до одного (ред. сміється чоловік, коли пригадує той період життя). Одружилися вони у 2014 році, а вже у 2017 році здійснилася, ще одна мрія Артема – він став батьком донечки Маргарити. Сьогодні саме вона і є двигуном всієї родини. Дівчинка, як і батько з самого дитинства займається спортом, і вже має чимало призових місць на різноманітних Всеукраїнських змаганнях.  

Нам говорили, що ми з росією «братські народи», але цього ніколи не було

Ще у 2014 році Артем разом із своїми друзями стояв на полтавському Майдані, де відстоював українську позицію. Коли дізнався новини, що росія анексувала наш Крим, то відразу пішов до військкомату, але тоді його з друзями не взяли до армії, оскільки не було досвіду. Чоловік вже тоді чітко розумів, що не існує ніякого наративу про «братські» народи із сусідньою країною. 

«Всі знали, що якщо щось буде то я піду, бо я українець до останньої краплі крові. І найголовніше розуміти, усім, що війна у нас розпочалася не у 2014 році, а вона у нас триває з росією, як тільки з’явилося московське князівство. Нас завжди неправильної історії вчили у школах. Нам говорили, що ми з росією «братські народи», але цього ніколи не було. Вони завжди нас намагалися знищити.»

Кінець війни – травень 2022 року

Повномасштабного вторгнення Артем не очікував, і навіть пригадує, що заперечував її початок всім, хто про неї говорив, бо не вірив, що у центрі Європи може настати велика війна. Ранок 24 лютого чоловік зустрів так само, як і вся Україна в тривозі та з дзвінками від рідних. Тоді він вже знав, що буде йти захищати країну, бо мав перед очима приклад.  

 «Я був особисто спокійний, оскільки мене надихали мої родичі, які у перші дні йшли на війну. Вони для мене були прикладом. Я також на сто відсотків знав про себе, що я теж піду.»

За планами Артема, вже у травні 2022 року Україна повинна була святкувати перемогу у цій війні. Тоді в це вірили багато військових, які йшли на війну. 

 «Тоді у нас у всіх була лише одна думка - якомога швидше вигнати окупанта з нашої землі. Ми всі вірили у те, що тиждень-два і все воно закінчиться. Особисто я планував свій день народження у травні відсвяткувати після нашої вже перемоги. Травень у моєму розумінні був максимальним терміном, бо літом я планував з родиною поїхати відпочивати.»

Військова служба для нього почалася із роти охорони полтавського ТЦК. Тут він вже зі своїми побратимами почав проходити підготовку та навчання, але дуже скоро вже чоловік бажав поїхати на лінію зіткнення та побачити війну своїми очима. У кінці травня Артем із побратимами дізнався, що буде формуватися стрілецький бойовий батальйон, і тоді відразу до нього перевівся. 

«Ми проходили тренування, і в кінці червня ми всім батальйоном вийшли на марш вже на деокуповану Чернігівщину. Там по різним населеним пунктам вивчали війну вже із середини. А вже у кінці вересня прийшов наказ, і ми знову стали на марш і всім батальйоном направилися на Донеччину.»

Служив Артем Погорілий старшим солдатом 62-го окремого стрілецького батальйону Сухопутних військ Збройних Сил України.

7 жовтня 2022 року – день, коли побачив смерть на власні очі

Перебуваючи у районі Бахмута разом із побратимами, Артем вперше відправився на завдання. Вони вийшли у сіру зону, де постійно йшли через поля, які тоді здавалися нескінченними. Їх вів комбат, який був нарівні з усіма. Військовий зазначає, що саме вихід командира мотивував йти далі через багнюку та неприбраний соняшник із полів. Повинно було відбутися пряме зіткнення із ворогом, але підлість окупанта і тут проявилася... Ворог не вийшов, а просто почав мінометний обстріл. 

«О 5-й ранку почався сильний обстріл - летіло на нас усе, що тільки можна. За годину ми вже могли відрізнити де танковий снаряд летить, а де мінометний, і вже відрізняли чи приліт за 20 метрів, чи за 100. Швидко звикаєш до такого, і найцікавіше страх зникає зовсім, хоча навпаки повинно ж бути…»

Пізніше Артем разом з іншими військовими дізналися, що поряд є наші пораненні, тому чоловік разом з побратимом Стасом пішли їм на поміч.  

«Повсюди були терикони. Всі вже були контужені через "прильоти", і через таку незрозумілу ситуацію ми трішки зайшли не з того боку. Поранені хлопці, які, на щастя, могли ходити, тоді повернулися. Таким чином ми розминулися.»

Поки військовий разом із побратимом йшли, за ними постійно слідкував ворожий дрон. В якийсь момент на них почали летіти міни.  

«Вони падали, немов яблуні із дерева. Ми з побратимом рухалися спочатку вперед та кожні секунд сім, поки заряджається міномет, падали на землю, а потім вставали, потім знову падали і так далі. Вже не знаю за якою кількістю мені прилетів уламок під коліно. Я тоді ще метрів 200-ті зумів пробігти до наших, поки сили мав, але потім уже впав і намагався повзти. На щастя ці хлопці, яким ми йшли допомагати, повернулися і допомогли тепер вже мене нести. Я пам’ятаю, тоді говорив їм: «Хлопці! Йдіть та рятуйте себе, бо немає сил…». Я вже розумів, що не зможу рухатися. Один із побратимів тоді запитав у мене, чи маю я дітей, я звісно відповів, що є донечка. А він мені, що в нього троє дітей і він планує повернутися до них, і я повинен повернутися. Тоді вони мене донесли, і я дякую цим хлопцям, що кілометрів чотири рятували мене під обстрілом».

У момент лікування найголовнішим для воїна є підтримка його родини

Лікарі боролися за ногу Артема не один день, а сам чоловік, бувши вже після операції і лікування, навіть збирався повернутися на фронт. Із закордону тоді їхала до чоловіка його дружина, яка не залишила коханого одного. Але, щоправда, він не говорив дружині про серйозність свого поранення та постійно її заспокоював. Про ампутацію кінцівки Інна дізналася вже від лікаря.   

«Моя дружина вже повернулася, коли мені зробили ампутацію. 11 жовтня я сам підписав дозвіл на ампутацію. Вона тоді ще не знала, але лікарі її трішки підготували , і я вже промову підготував, як у кіно, про те, що я її зрозумію, якщо вона мене покине і так далі... Але я навіть і не встиг про це їй сказати, бо для неї було головне, що я живий, а все інше - не важливим. Пізніше повернулася до України і донечка дружина теж її підготувала до того, що у тата не має однієї ноги, але буде залізна. Донька тоді сказала, що це класно, бо тепер її батько є роботом. »

Настала черга боротися за життя

Після ампутації для Артема настав тяжкий час – це боротьба за своє життя. Бо після операції у чоловіка відмовили нирки і його прийшлося терміново евакуювати на гелікоптері з Дніпра до Києва. 

«Вже там мені ставили лікарі купу різних діагнозів. Призначили лікування та потихенько ніжку мою ще підрізали, оскільки я мав тяжкий синтез зараження крові внаслідок уламку. Для мене, звісно, цей період не був тяжким, я то закрив очі, а потім відкрив, а ось мої рідні були постійно на стресі, адже їм постійно говорили, що я на межі з життям та смертю. Але дружина завжди знаходилася поряд, і ми все це разом пройшли.»

Кращі ліки – це рідні стіни та заняття спортом

Коли Артем повернувся додому – життя продовжилося. Всі негативні думки про те, як тепер виховувати доньку, як допомагати дружині та бути корисним для суспільства – вмить розвіялися, коли чоловік потихеньку почав ходити на протезі та зумів разом із дружиною зробити ремонт у власній будівлі. Але справжнім повернення до життя стало для Артема – заняття у басейні та фізкультура.  

 «Коли у Полтаві планувалося змагання «Сильні України», то мені всі мої знайомі почали пропонувати доєднатися до команди. Я тоді пішов та подивився, познайомився з іншими і вирішив записатися. Я спробував та зайняв призове місце. Далі мене запросили спробувати підкорити світовий рекорд з командою. Тоді навіть не запитав: що треба там робити, але погодився, бо було цікаво. Пройшов тренування, і, зрештою, ми з моєю командою встановили світовий рекорд зі стронгмену на міжнародному спортивному фестивалі Арнольда Шварценеггера у Мадриді.»

А далі ветеран ЗСУ Артем Погорілий погодився, завдяки своїй дружині, на участь у змаганнях Повітряних сил США, які відбулись у березні 2024-го у Лас-Вегасі. Тоді у складі Української збірної він був учасником змагань із волейболу сидячи та запливу із чотирьох дисциплін. 

«Коли проходив збори (ред. підготовка до змагань), то все більше набирався досвіду у волейболі сидячі, де дуже допомагали тренери, які створили з нас сильну команду. Як результат, ми перемогли у США, взяли перше місце. А після - мене цей вид спорту так зацікавив, що я почав грати у збірній команді Полтави».

Крім спорту, Артем також повернувся на своє місце роботи до ДЮСШ, де зараз працює інструктором-методистом, продовжує займатися своєю будівельною справою та виховує свою донечку Маргариту. Він також почав активно підтримувати наших воїнів, які так само отримали поранення під час війни і зараз потребують підтримки. Ветеран добре розуміє, як цим хлопцям важлива саме підтримка під час реабілітації. 

«Сьогодні я представник ветеранського руху ГО «Полтавщина непоборна», де ми підтримуємо адаптацію ветеранів через спорт. Також я є віцепрезидентом і одним із  засновником громадського ветеранської організації і міжнародного фонду «Альянс ветеранів». 

У листопаді минулого року, згідно з указом Президента України Володимира Зеленського, Артема було нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. 

Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.