"Ми вирішили займатися волонтерством, щоб вдома не з’їхати з глузду": як у Полтаві працює "таємний" жіночий штаб з виготовлення маскувальних сіток

Щодня ці жінки виготовляють до 30-40 квадратних метрів маскувальних сіток. Місцеві волонтерки, яких часто називають «Полтавськими берегинями», кожної днини збираються у своєму хабі на базі одного з навчальних закладів Полтави. Тут вони невтомно плетуть маскувальні сітки та виробляють теплий одяг, окопні свічки, носки, сидушки, тактичні рукавиці й багато іншого. Матеріали для роботи закуповують як за власний кошт, так і завдяки донатам, які надсилають небайдужі.  

Цей громадський осередок налічує 27 людей. Вони працюють як в штабі, так і в домашніх умовах. Якщо не має змоги працювати в осередку, то інша частина колективу виконує замовлення вдома. Говориться, зокрема, про вчителів полтавського ліцею № 2, які у вільний від роботи час плетуть маскувальні костюми — «кікімори». До штабу волонтери приносять виконану роботу і забирають заготовки.

Часто енергії колективу додає гумор. У їхньому хабі, окрім грамот і прапорів із підписами вдячних військових, можна побачити ляльку вуду, що зображує головного російського диктатора. Час від часу її символічно штрикають голками, жартуючи, що це допоможе швидше здійснити мрію кожного українця. Звісно, це лише жарти, але вони допомагають відштовхувати смуток і меланхолію. 

«Багато замовлень. Не присідаємо – прийшли й працюємо», - розповідає пані Віра. Її тут скромно називають головною ідейною натхненницею «Полтавських берегинь». На запитання журналіста про вік жартівливо відповідає:  

– Мені 59. Жінка у возрості, але рвучка.  

Віра займається волонтерством із 2014 року. Спочатку вона плела маскувальні сітки в Полтавській філармонії до 2020 року. Після початку повномасштабного вторгнення продовжила цю діяльність у приміщенні одного з навчальних закладів міста, де працює й досі. Пані Віра приходить сюди у вільний від роботи час і називає це покликом душі.  

– Надходить дуже багато замовлень. До нас постійно звертаються військові роти й батальйони. На тканину ми скидаємося самі, але й люди допомагають. Рулон коштує від 4 тисяч гривень. Полтавці часто приносять «хебешну» тканину – ми її фарбуємо й даємо друге життя. Інколи беремо залишки тканин із фабрик, – ділиться пані Віра.

Далі продовжую розмову з іншою учасницею колективу…

-Ви мене спеціально знизу знімаєте?, - запитує Оксана.

-Я з різних ракурсів вас фотографую, щоб потім найкращі кадри відібрати, – відповідаю я.

-Ви не звертайте уваги. Це ми жартуємо. У нас в колективі без цього не обходиться, - додає жінка.

Оксана родом із Харкова. Вона переїхала до Полтави через місяць після початку повномасштабного вторгнення. Цей хаб не полишає з 2022 року: тут допомагає плести маскувальні сітки, організовує логістику та доставляє їх у різні бойові точки для хлопців.

– Цей «кістяк» – це навіть не родина, а щось більше. Люди стали настільки рідними один одному… Я ходжу сюди, як на роботу. Буває, що в десять ранку приходжу і до шостої вечора тут залишаюсь, – розповідає Оксана.

Як вже зазначалося вище, об’єднує цей осередок й освітніх працівників. Серед них – пані Ірина, яка з перших днів повномасштабної війни стала частиною ГО «Полтавські берегині».

– Надзвичайний ентузіазм… Навіть, незважаючи на стан здоров’я, люди приходять і працюють. Усі дуже відповідальні.
В цілому орієнтуємося на свої фізичні можливості: чим ми можемо тут займатися? Я, наприклад, розумію, що плести сітки – це те, що я можу робити, віддаючи певний час. А головне – тримає команда, – ділиться Ірина.

Тут волонтерять навіть батьки з дітьми. Ось познайомився з однією такою маленькою помічницею —восьмирічною Алісою, яку тут усі жартівливо називають «дочка полка». Її тато – військовий, служить в різних бойових напрямках. У колективі дівчинку описують як моторну, позитивну та дуже балакучу.  

– Юна леді, мені сказали, що ви володієте мистецтвом слова? – запитую.  

Вона трохи соромиться, мовчить, але зрештою тихо відповідає:  

– Мене звати Аліса.

– Ти сюди з мамою приходиш сітки плести?  

– Угу.  

– А чому ти це робиш?  

– Щоб тривог не було і війна скоріше закінчилася. 

Мама дівчинки, Зінаїда, розповідає, що вони почали приходити до осередку в березні, коли чоловік пішов на фронт.  

– Ми вирішили плести сітки, щоб не з’їхати з глузду вдома, — каже жінка.

Іншу учасницю колективу також звати Зінаїда. Вона тут з першого дня війни. Розповідає, що прийшла до осередку, коли її син пішов воювати на Донецький напрямок.  

– Надягли носочки – їм уже тепло, зробили сітку – вже непомічені. Як ми можемо просто сидіти вдома, коли вони там воюють? Тому ми сюди ходимо, бо там наші діти, – говорить пані Зінаїда, стримуючи сльози.  

Під час розмови ми звернули увагу на спеціальний станок, який швидко розрізає тканину, щоб потім з неї виготовити маскувальні сітки. Його подарував колективу військовий з п’ятої штурмової бригади – Юрій Куценко. Пані Зінаїда охоче пояснила, як він працює. 

– Зверху закріплена планка. Рулон тканини намотаний на бабіну. Спочатку вставляємо бабіну, заправляємо тканину під одну планку, потім під іншу, а далі надягаємо на ножі й закріплюємо ще однією планкою. В один кінець станок сам просуває тканину, а в інший, якщо рулон тільки почався, ми вручну направляємо, щоб смужки виходили однакової ширини – по чотири сантиметри. 

– Цікава у вас технологія, – відповідаю я.

– Дуже зручно. Скільки ми вже сіток зв’язали! А вручну різати дуже важко, - продовжує Зінаїда

Попри всі труднощі, ці жінки не втрачають ані оптимізму, ані сил, продовжуючи наближати перемогу своїми руками та теплом щирих сердець. Якщо ви можете їм допомогти, робіть благодійні донати на матеріали для виготовлення маскувальних сіток за цим покликанням. 

Стежте за усіма важливими новинами у нашому Telegram.