Боєць із Полтави розповів про скинуті на окупантів гранати, "падаючі зірки" на Запоріжжі та важкі бої за українську Донеччину

Від редакції.Щодня у наших публікаціях та постах ми із вдячністю згадуємо бійців ЗСУ, воїнів української армії, які сьогодні захищають країну від російських окупантів і у важких боях звільняють захоплені ворогом території. Навколо ЗСУ сьогодні об’єдналися усі українці – і в межах нашої держави, і представники діаспори закордоном. Але коли ми пишемо чи говоримо «ЗСУ» - ми маємо на увазі одразу усі багатотисячні Сили оборони України. Між тим, образ бійця ЗСУ не має буде знеособленим. Адже за Україну сьогодні воюють цілком реальні хлопці та дівчата, чоловіки і жінки, справжні історії яких потрібно розповідати, щоб здійснений ними подвиг не був забутим.

Тому журналісти нашого видання користуються кожною нагодою зустрітися і поспілкуватися із бійцями, коли вони після «нуля» на якийсь час повертаються до Полтави. Сьогодні хочемо розповісти вам історію 23-річного бійця 81-ої окремої аеромобільної бригади ЗСУ Олександра із позивним «Літун». Із початку повномасштабної війни він разом із побратимами захищав від окупантів спочатку Запорізьку, а потім Донецьку області. Отримав контузію, потрапив до госпіталю і після лікування знову повернувся до частини. Далі розповідаємо вам історію Сашка від першої особи.

25-го лютого пішли із батьком у Полтаві до військкомату. Стояли в черзі більше трьох годин. Пройшли медкомісію і у той же день вже були в частині.

Народився я у Сумській області. У 2014-му разом із сім’єю переїхали до Полтави. Я учився і допомагав батькові у майстерні із пошиву взуття. У 2019-му пішов на строкову службу, рік служив у Вінниці, у нацгвардії. Після повернення знову працював із батьком.

24-го лютого я був вдома, у Полтаві, збирався того дня йти на роботу. Прокинувся о четвертій ранку від того, що дзвонив телефон. Я його поставив на беззвучний режим і просто відклав. Вже десь о шостій ранку зайшла мама і сказала: «Діти, вставайте – путін війну оголосив!». Я спершу не повірив. Потім поліз у інтернет і прочитав про їхню, так звану, спецоперацію.

Того ж дня мені подзвонили із мого військкомату, із Сумської області. Спершу сказали їхати у Ромни. Але коли я вже зібрався, повідомили, що росіяни вже зайшли у Суми і дали відбій. Наступного ранку ми із батьком пішли до обласної лікарні, хотіли здати кров,але її і так багато було. Тоді ми поїхали до полтавського військкомату. Людей було неймовірно багато. Приблизно із 9:00 до 12:30 ми стояли у черзі, але навіть у ворота не зайшли. Тоді я зайшов із військовим квитком, розповів, що я із Сум, пояснив ситуацію. Взяв довідку на проходження медкомісії, батько – теж. Пройшли ми її хвилин за п'ятнадцять, там-таки, у військкоматі. О сьомій вечора я вже був у військовій частині, о дев’ятій із іншою групою приїхав батько (Олександр та його батько разом служать у одному із підрозділів 81-ої окремої аеромобільної бригади ЗСУ – Авт.). Нас розподілили по ротах, ми отримали зброю і за деякий час вирушили у Запорізьку область.

Піднімаю голову і бачу, що зірки падають. Кажу: «Красиво! Погано, що по нам!»

Ми приїхали у район Гуляйполя. Із батьком були у одному підрозділі, але на різних ВОПах (ВОП – взводно-опорний пункт – Авт.). Два дні ми там облаштовувалися – обкопувалися. Холодно було дуже. Вночі був мороз до -15 -17. Вранці встаєш – промерз повністю, берці дубові.

Говорили, що навпроти нас стояли кадировці. Обстрілювали періодично із усього важкого. Пригадую, вночі вилажу на дах будівлі для спостереження і одночасно бачу «виходи» з усіх боків і на «дев’ять», і на «дванадцять», і на «три» (при комунікації військові використовують позначення на умовному годинниковому циферблаті – Авт.). Пригадую, щойно змінився із наряду – ліг поспати. Прокинувся від того, що поруч прилетіло із САУ 152-міліметровими снарядами. Після них 120-міліметрові міномети почали накидати. Потім і танк став «працювати». Ще якийсь час минув, чую, хтось кричить: «Гради!» Я піднімаю голову і просто бачу, як зірки падають. Кажу: «Красиво! Погано, що по нам!». На щастя, до нас не дістало, весь пакет влучив у схил горба, за яким ми були.

Потім 2-3 дні могло бути тихо. І раптом просто прилітав реактивний снаряд, вибухав та руйнував хату у селі. Потім – знову тиша.

Олександр (на фото - ліворуч) разом із побратимом у Запорізькій області. Фото із особистого архіву бійця.

Кілька разів нас обстрілювали російські вертольоти. Пригадую, сиділи ми втрьох в окопові – чергували біля «Стугни». Спершу двічі прилетіло із САУ. Не встиг я підняти голову, чую звук – ніби вертоліт десь близько летить. І тут-таки біля нас починають летіти запущені з нього реактивні снаряди. Всього там було три вертольоти. Вони вилетіли з-за посадки: двоє «відпрацювали» по нам ракетами і обстріляли із кулеметів, один, очевидно, здійснював прикриття.

Другий раз я сидів у окопі, коли почув вертоліт і кулемет, який вже строчив ніби просто над головою. Біля нашої позиції усю землю чергами перекопало. Я не дуже переймався, тому що окоп був глибоким. Туди влучити можна було хіба лише прямою наводкою, але так близько він би побоявся підлетіти – мій командир, «Горець», чекав його із ПЗРК напоготові.

Одного разу у звільненому селі ми вели спостереження із будівлі якоїсь підстанції. Я почув лише свист і поруч «лягло» щось важке. Осколками двері прошило просто наскрізь. Потім іще разів п’ять прилетіло, крайній раз – просто під будівлею. По тому, що прилітало дуже швидко, зрозуміли, що по нам працює танк.

«Тренувався скидати гранати на росіянах. Один вийшов із бліндажа, я скинув на нього «сброс» - він витягнув ноги. Ще двоє потім виповзли зсередини»

Одного разу моєму товаришу прислали дрон – «Mavic 3». У нього на телефоні чомусь не запускалася програма керування ним, а у мене вона вже була. Ще коли був у частині, пробував піднімати недорогий дрон, робив обльоти, тому якийсь досвід у мене був. Так, неочікувано, я, власне, і став «Літуном».

Спершу тренувався, робив польоти над контрольованою нами територією. Випробовував можливості «Мавіка». Прописано, що він може пролетіти 15 кілометрів, але цю цифру потрібно ділити навпіл. Адже тобі потрібно не просто долетіти до ворога і провести розвідку, але і повернути дрон назад. Його «стеля» за висотою – близько 500 метрів. У звичайному режимі може літати 20-25 хвилин.

Mavic 3 - фото з мережі

Коли вже освоїв «Мавік», почав літати на розвідку. У нього є корисна функція фіксування цілі – виділяєш її на екрані, фіксуєш і дрон далі стежить за нею. Чи це людина, чи техніка – однаково. Проте якщо він втрачає із нею «зоровий» контакт, то стеження припиняє. Також дуже зручна програма, яка по знімку сама вбиває координати. Ти просто робиш із дрона знімок, він падає у програму, програма вже визначає необхідні координати. І ти пересилаєш їх на КСП (контрольний спостережений пункт – Авт.).

Пригадую, вилетів я на розвідку, тому що наших сусідів «кошмарив» танк. Лечу, дивлюся – ніби щось схоже, але самого танка не видно – одна башта. А вони викопали у горбові яму, загнали його туди і звідти ведуть вогонь зі стаціонарної позиції. Ми передали дані на КСП, по танку «відпрацювали» наші САУ (самохідні артилерійські установки – Авт.). Одразу, здалося, що влучили, але коли дим розсіявся, побачив, що танк утік – кілометрів під 90 летів по полю.

За допомогою дронів можна не тільки вести розвідку, але і скидати на ворога «подарунки» - гранати або ВОГи. Росіяни теж по нам скидали. Вони використовували таку «технологію». Звичайну гранату запихали у пластиковий стаканчик і витягували чеку. Потім із дрона скидали такий «подарунок» на наші позиції. Щоправда, на моїй пам’яті, спрацювало це тільки один раз, коли граната впала і вибухнула. Тоді просто пошкодило ящик і ніхто не постраждав. Переважно, вони просто не вибухали. Стаканчик при падінні повністю не тріскався і продовжував утримувати скобу гранати. Одного разу над нами завис ворожий дрон. Ми намагалися збити його із автоматів. Помітно було, що він намагається вирівнятися – прицілювався. Потім від нього щось відділилося і полетіло вниз. «Гранату скинув!» На щастя, вона впала у наш смітник і не вибухнула. Було, що ми збили російський дрон із гранатою, він впав і вибухнув.

Знищений ворожий дрон. Фото із особистого архіву бійця.

Ми теж почали тренуватися, щоб скидати такі «сброси» на ворога. Їздили на інструктажі. Я спершу не зовсім розумів, як звести ВОГ, як його правильно скинути. Потім в усьому розібрався. Для «сбросів» також на 3D-притері умільці зробили спеціальні хвостовики. Такий хвостовик вирівнює ВОГ при падінні і робить його влучнішим. Тренувався скидати гранати вже на росіянах. Ми працювали наступним чином: мій побратим, Тім, першим летів на розвідку, шукав ціль. Потім летів я – вже із гранатою. Для скидання оптимальна висота – 100-150 метрів. Головне, щоб вітром не зносило, інакше граната улетить хтозна-куди – так теж бувало. Перший раз ми відпрацювали ніби і влучно, але не дуже вдало - граната впала на їх бліндаж згори. Видно було, що вибухом розкидало землю, під якою стало видно дерев’яні колоди. Але пробити його ВОГом, звичайно, не вийшло.

Ми намагалися обрати якусь примітну ціль – фургон або бус. Тому що ти завжди знаєш, що там везуть або б/к, або живу силу. Одного разу засікли ворожий фургон, потім побачили чотирьох окупантів, які пішли до бліндажа. Поки я долетів, вони всі зайшли всередину. Через якийсь час один вийшов, почав потягуватися – і в цей момент я скинув на нього «сброс». Він просто по ньому влучив і вибухнув. Я побачив, що окупант упав всередину, лише ноги витягнув – так і лишився. Двоє потім виповзли зсередини, напевно, поранені. Один просто втік.

Черговий "сброс" летить на голови окупантам.

Одного разу ми довго не могли виявити їх мінометників, які турбували нас обстрілами. Потім я під час одного із обльотів побачив, як із їхньої сторони під’їжджає «буханка» (так на військовому сленгу називають автомобіль УАЗ СГР – Авт.), зупиняється і з неї щось вивантажують. Міни, як виявилося. Потім із замаскованого окопу дістають міномет і готують його до пострілу. Я передав дані і наші відпрацювали швидше. Тут, можна сказати, що пощастило. Наша міна лягла точно в їхню позицію і там розірвало усе.

Російський танк підірвався на міні, танкістів «зняли» наші кулеметники, Анатолійович зі «Стугни» підбив БТР та «Газель» - згоріли всі

Така війна тривала кілька тижнів. А 6-го травня росіяни пішли у наступ. Але ми не одразу це зрозуміли. Спершу їхній «Урал», що їхав посадкою у сторону наших позицій, підірвався на міні, яку поставили наші розвідники. Наша група мала до нього висунутися, але спершу потрібно було провести розвідку. Я прокинувся о третій ночі, поїхав із командиром на КСП. І десь о четвертій ранку вилетів. Долетів до цього «Урала» і бачу, що до нього під’їжджає іще один «Урал». Потім – другий, третій. Вони зробили півколо, виїхали до середини поля, піхота спішилася і почала окопуватися. Наші почали обстрілювати їх із мінометів. Росіяни теж поставили свої міномети і почали відповідати нашим. У цей час я бачу, що у наш бік рухається іще техніка – «Урал», «Газон», ще один «Урал» і БМП. Піхота спішується і просувається до наших позиціях. Вони її прикривають. Я нарахував десять БМП, які вели по нам вогонь із 30-міліметрових гармат. Правда, у деяких вони одразу заклинили, ті розвернулися і поїхали назад, а на їх місце стали інші.

Потім з’явився ворожий танк. Він «відпрацював» по одній нашій позиції, по іншій і почав рухатися вгору до першої лінії оборони. Метрів за 200 від наших позицій танк підірвався на міні. Танкісти повискакували і почали тікати, їх «зняли» наші кулеметники.

Потім під’їхав ворожий БТР, але наші його одразу підбили зі «Стугни». Анатолійович йому чітко «в лоба» влучив і всередині здетонував б/к. Потім приїхала «Газелька», яка почала збирати тих росіян, хто вцілів. Анатолійович попав і у неї. Заряд влучив через лобове скло, погоріли всі.

Знищений ворожий БТР. Фото з мережі.

Я увесь цей час вів розвідку. Літав, мабуть, хвилин сорок. У якийсь момент бачу, що по нашим позиціям працює БМП і їхній гранатометник. У відповідь вибігає один із наших і намагається вистрілити із РПГ. Там дим кругом, нічого не видно, потім бачу – наш таки стріляє, у БМП не влучає, але попадає біля їхньої піхоти, двоє падають, інші розбігаються. Думаю: «Отакий пацан!» (демонструє піднятий великий палець – Авт.) Потім мені наші розказали, що то був батя.

Що характерно, росіяни перли вперед, доки ми не вбили їхнього офіцера. Вони одразу «зависли», а деякі просто розвернулися і почали відходити назад. Потім, видно, інший офіцер їх зупинив і знову погнав вперед. Його теж «зняли» наші кулеметники – влучили в голову.

Погон знищеного російського офіцера. Фото із особистого архіву бійця.

Частина росіян відступила, частина сховалися у вирві від 152-міліметрового снаряду неподалік від наших позицій. Їм пропонували здатися у полон, але вони відмовилися. Відстрілювалися до останнього. Довелося закидати їх гранатами із підствольників. Після другого пострілу там все затихло. Одного ми взяли у полон. Він теж не хотів здаватися, але коли кинули гранату, передумав. Його перев’язали і забрали. Не знаю, із яких вони були частин. У більшості не було при собі документів, тільки у офіцерів. Ми припускали, що це були найманці із ЧВК. Знаходили там автомати АК-12, а це вони із такими повзають.

Росіяни відступили. Нас, правда, потім крепко накрили САУшками, але обстріл ми пересиділи в окопах. На цьому їх наступ і закінчився.

Я дістав гранату і кажу взводніку: «Здаватися точно не буду!»

Із Запорізького напрямку після кількох днів відпочинку нас перекинули у район Сіверська на Донеччині. Там була вже зовсім інша війна. Чесно скажу, Запоріжжя здалося легкою прогулянкою. Там і «Смерчі», і «Гради» постійно працювали. За ніч бувало по сорок прильотів. І це не далеких, а метрів 15-20 від нас. Вдень ставало іще гарячіше – були і «Гради», і міномети, і авіаудари, і танки із БТРами. Ворожий «Орлан» висів над нами сутками.

Там я вперше у житті побачив, як працює «Калібр». Їх прилетіло п’ять штук. Після них такі кратери залишаються: краї оббити – і бліндаж готовий.

Якось сидимо ми на позиції, куримо. Чую – наші кулемети почали працювати. Потім слухаю – вже 30-ка пушка працює. І це вже не ми, а по нам – їхня БМП! І стріляє вже по кущах, біля яких наша позиція. Збоку чуємо звуки гусениць танкових, потім – вже десь за спиною. Почали нас обходити, одним словом. Я вже, чесно кажучи, гранату дістав. Кажу взводніку: «Здаватися я точно не буду». Він каже: «Сховай, нормально все буде». Ми почали групою відходити до КСП. А потім наші М777 (американська гаубиця калібру 152 міліметри – Авт.) як дали залпів сорок – все летіло за нас по оркам, які наступали.

Гаубиця М777 у роботі. Фото зі сторінки Генштабу ЗСУ.

До КСП ми дійшли, там зустрівся із батьком. Він розповів, що наш Славік загинув. Перебігав через дорогу, куля влучила у пахову артерію, стік кров’ю…

У момент вибуху ніби світло вимкнули. Думаю: «Вбило, чи що?! Та якщо думаю – значить, живий, мабуть!»

Пробув я там десь два тижні. А 13-го липня росіяни пішли у танковий наступ. Пригадую, командир мене розбудив, каже: «Вставай, поки ти спиш, наші вже п’ять танків підбили!». А я справді відключився, перед тим три дні не спав. Відвіз наших поранених і приїхав забрати хлопців, щоб везти на підсилення. У цей момент прилетіло. Спершу – біля машини. А потім – просто в бліндаж. У нас були поранені і загиблий – у мого товариша, Тіма, із яким ми разом літали, два осколки застрягли у грудях. На жаль, не встигли його довезти…

Я ж пригадую що у момент вибуху ніби світло вимкнуло. Тіло просто замкнуло і я бочком кочуся. «Думаю – вбило чи що?! Та якщо думаю – значить, живий, мабуть». В очах – земля, усе в тумані. Бачу – колода на шиї лежить. І не можу вдихнути, важко так, ніби двоє людей на легенях сидять. Дуже боляче. Коли вдихнув, у грудях аж хрускіт пішов, і кров почала відходити. Мене контузило і від удару забило легені. Я намагаюся перевернутися, але не відчуваю ні рук, ні ніг. Потім вже піднявся – мене веде убік. Бачу, що пальці на руках ворушаться, але я їх не відчуваю.

Пригадую, як швидко працював наш Док. Він сам був контужений, але діяв на автоматі – діставав хлопців, оглядав, перев’язував, накладав турнікети. У якийсь момент я побачив батька. Кажу: «Я живий, біжи по машину!»

Нас відвезли у госпіталь, у Краматорськ. Звідти мене 14-го числа відправили у Дніпро. І там я дізнався про загибель «Горця». Подзвонив побратим, сказав: «Горець – 200… Осколки у шию і у бік...» Хороший командир був, як батько…

(Із Тимофієм «Тімом» Закаблуком, Ігорем «Горцем» Лещіним та ще одинадцятьма українськими воїнами попрощалися у Полтаві 20-го липня – Авт).

Тимофій "Тім" Закаблук. Фото - 0532.ua.

Ігор "Горець" Лещін. Фото - 0532.ua. 

Із Дніпра мене 19-го числа відправили до Хмельницького. Вже там провели повне обстеження. На праве вухо я майже нічого не чув. Сказали, що розрив перетинки. Мені зробили операцію, поставили пластину. У лівому вусі – просто маленька тріщина на перетинці. Боляче, коли чую різкі звуки. Ще перемерзати не можна. Але слух поступово відновився. Написали – «обмежено придатний у військовий час».

У перший місяць мене «запаяло» крепко. Я починав думати про Тіма і «зависав». Ми ж весь час разом були… Бувало, просто сиджу і починаю плакати. Потім моя дівчина (зараз вже – дружина) до мене приїхала, я відійшов потроху. Ще сирени дуже напружували. Я їх чув і у мене замикало, з’являвся страх, тому що я розумів, що таке авіаудар. Потім відпустило. Але все одно, коли вмикалася сирена, я виходив на вулицю курити, щоб спостерігати, що відбувається, і контролювати ситуацію. Із Хмельницького повернувся до Полтави. Два тижні лікувався у госпіталі для ветеранів війни, працював із психологами. Вже повернувся в частину.

Сьогодні Олександр чекає на переведення в інший підрозділ, де, цілком відповідаючи своєму позивному, продовжить працювати із дронами. Боєць знає, за що буде воювати далі, адже вони із дружиною чекають на поповнення у родині. Сашко хоче, щоб був син. І щоб ріс він під мирним небом у незалежній Україні і не знав слова "війна".

Нагадаємо, у перші дні повномасштабної війни ми записали звернення бійця із Полтави із позивним "Злам". Він вже тоді передбачив, що окупанти стануть добривом в українській землі.

Щоб оперативно стежити  за перевіреними новинами підписуйтеся на наш Telegram. Разом тримаємо інформаційну оборону. Україна переможе!