Евакуація: потяг "Харків – Полтава – місце, де немає війни"…

3 березня 2022 року, 15:00. Полтава. Південний вокзал. О 15:24 на станцію має прибути евакуаційний потяг. Слідує він за маршрутом Харків-Полтава-Київ-Львів-Івано-Франківськ-Яремче-Ворохта. Квитки на нього придбавати не потрібно, адже усі потяги, які слідують на захід, зараз стали евакуаційними.

На пероні вокзалу – кілька сотень людей.

Багато жінок із маленькими дітьми, немало і чоловіків, літніх людей – найменше.

Усі завмирають, коли на вокзалі лунає оголошення про їх потяг. Воно незмінне за змістом: «Затримується на невизначений час». (Забігаючи наперед, потяг прийшов на вокзал лише після 18-ої – Авт.).

Старші дітки граються на пероні, менші – нудяться і хникають на руках у мам і тат. Дорослі намагаються триматися, хоча за кожним обміном навіть нейтральними фразами відчувається страшне слово «війна».

-Ми змогли виїхати із Харкова автомобілем. Нас вивіз мій тато, тепер хочемо дістатися до Чернівців, а потім виїхати закордон, - розповідає пані Світлана, яка виїхала із Харкова зі своїм 16-річним сином. Жінка посміхається, доки ми розмовляємо, але час від часу їй на очі набігають сльози.

-Вони просто знищили мій Харків. Просто розбомбили півміста. Зруйноване те, що навіть після фашистів залишилося! Я їм ніколи цього не пробачу! – із болем говорить жінка.

Вони із сином планують дістатися Угорщини. А звідти літаком вирушити до Туреччини або Швеції. Жінка говорить, що надзвичайно любить рідний Харків, але зараз не вірить, що коли-небудь повернеться до України – надто боїться за майбутнє сина.

Поруч на пероні, спираючись на ціпок стоїть 86-річна пані Лідія. Її проводжає пан Микола, який пообіцяв рідним жінки, що посадить її на евакуаційний потяг.

Пані Лідія із Полтави, принаймні, жила у нашому місті із 1971-го року. Зараз планує дістатися до Львова, потім – до Варшави, а звідти літаком вирушити до Ізраїлю. Там у неї живуть донька та онука. Повертатися в Україну жінка вже не планує.

-Куди мені вже повертатися – у 86 років? Хоча моя тітка дожила до ста, так що довгожителі у роду були, - сумно посміхається жінка. - Але куди вже вертатися? Буду продавати квартиру.

Очікування потяга триває годинами, люди хвилюються, нервують. І коли на вокзал приходять інші потяги – кидаються до них, щоб встигнути і не лишитися на пероні.

Їх заспокоюють військові, які перебувають поруч, на пероні. Говорять, що потяг у будь-якому випадку забере усіх. І прохають у першу чергу пропускати дітей, жінок, літній людей, а потім вже сідати чоловікам.

 Потяг прибуває на вокзал лише після 18-ої. І близько 18:30 забирає усіх людей та вирушає на захід. Туди, куди іще не дісталася кістлява рука війна. Туди, де вони зможуть врятувати своє життя і життя своїх дітей. Можливо, щоб повернутися через якийсь час уже в мирну Україну. Або, щоб не повернутися до неї ніколи...

Будь проклята Росія, яка розв'язала цю війну, вбила тисячі українців, а ще сотні тисяч змусила тікати із рідних міст! Ми цього ніколи не пробачимо! Ми вистоїмо і обов'язково відбудуємо країну!

Але хто поверне нам наших людей?..