«Горіла вантажівка і вибухали міни!» - диспетчер служби порятунку із Полтави розповіла про найважче чергування у житті

Лідія Биковець – диспетчер чергової зміни оперативно-координаційного центру ГУ ДСНС України у Полтавській області, старшина служби цивільного захисту. Працює диспетчером більше 20 років. Має сина, Владислава, який працює начальником караулу однієї із пожежних частин міста Полтава.

Під час чергування у диспетчерську можуть надійти 1500 дзвінків

Більше двадцяти років тому Лідія Биковець прийшла працювати у пожежну охорону. Вибір свій пояснює просто – до цього вона кілька років мешкала у відомчому гуртожитку пожежників. На першому поверсі було пожежне депо, на другому – керівництво пожежної частини та інспекція. На третьому і четвертому був гуртожиток. У одній із кімнат жила Лідія Биковець із родиною. Практично щодня бачила пожежні автомобілі, які виїжджали на гасіння пожеж. Коли дізналася, що диспетчерську службу переводять трьохзмінного на чотиризмінний графік і внаслідок цього з’явилися вакансії, вирішила спробувати себе на цій роботі.

Першим званням було – «рядова внутрішньої служби». Посада, на яку влаштувалася Лідія Биковець, тоді називалася «радіотелефоніст центрального пункту пожежного зв’язку». А вже у 99-му її призначили на посаду диспетчера. І вже 20 років жінка працює на цій посаді.

Диспетчер займається тим, що приймає виклики про пожежі, аварії, стихійні лиха, надзвичайні ситуації. Для цього у диспетчерській працюють чотири лінії 101. У 2012-му році додався багатоканальний номер служби порятунку – 112. За добу у диспетчерську може надійти близько 1500 дзвінків. Це – не обов’язково повідомлення про пожежі чи якісь надзвичайні ситуації. Люди можуть дзвонити рятувальникам, а натомість викликати поліцію чи екстрену медичну допомогу. Іноді, коли телефон знаходиться поза зоною покриття мобільного оператора, людина може випадково здійснити екстрений дзвінок. І потрапляє до диспетчера.

-Моє завдання – оперативно прийняти дзвінок та відреагувати на нього. Якщо це хибний виклик, поговорити із людиною і пояснити, у яких випадках до нас потрібно телефонувати. Хоча ми найчастіше бажаємо: «Нехай краще у вас не з'являється потреба до нас звертатись». Тому що до нас дзвонять, коли трапляється щось погане. Якщо виклик не хибний, я задаю кілька важливих питань. Приміром, якщо це ДТП, запитую – чи є люди, які потребують медичної допомоги; чи потрібно деблокування людей у автомобілі. Залежно від відповідей, приймаю рішення – чи потрібно посилати туди екстрену медичну допомогу, аварійно-рятувальний підрозділ, поліцію. У таких ситуаціях лік йде на секунди. Тому від оперативності рішення диспетчера часто залежить життя людини, - розповідає Лідія Биковець.

Найважче чергування у житті

Син Лідії Биковець – 27-річний Владислав – також працює у Державній службі із надзвичайних ситуацій. Він служить начальником караулу у ДПРЧ-2 міста Полтава. Мати, яка працює диспетчером, часто передає виклики частині, у якій служить її син. Лідія Биковець говорить, що хвилюється за сина, але вірить, що із ним все буде добре.

-Я, звичайно, хвилююсь, як і кожна мати. Адже я працюю у кабінеті, а він безпосередньо гасить пожежі, рятує людей. Але страху у мене немає. Напевно, тому, що впевнена у ньому, впевнена у системі ДСНС. За ті роки, що я працюю диспетчером, у області не було випадків травмувань, тому що суворо дотримуються правила безпеки.

Втім, чотири роки тому було одне чергування, під час якого Лідія Биковець неабияк боялася за життя сина.

-Це чергування я буду пам’ятати все життя. Тоді я серйозно хвилювалася і за жителів мікрорайону Алмазний, і за власного сина. Це сталося 24-го червня 2015-го року. Під час чергування надійшов виклик про те, що на автошляху Київ-Харків неподалік від ТРЦ «Метро» горить автомобіль із боєприпасами. І ці боєприпаси від вогню розлітаються у різні боки! Повідомлення було від військового, який супроводжував цей вантаж. Вони намагалися загасити вогонь самотужки, а лише потім зателефонували на 101. Ситуація була критична! Автомобіль горів відкритим полум’ям, він був завантажений мінами. І від вогню вони вибухали. Якби авто виїхало нагору, хто знає що було б із багатоповерхівками мікрорайону Алмазний! Але авто було у ямі. І це, можливо, врятувало сотні життів. У той день мій син заступив на чергування. І він також виїжджав на цю надзвичайну подію. Його задача була – евакуація людей із заправки WOG. Тоді я дійсно за нього хвилювалася. Уявіть, що було б якби міна влучила у АЗС?! На щастя, все закінчилося добре. Ніхто не загинув і не був травмований – ні з жителів міста, ні з військових.

«Бути причетною до рятування життя – це почесно!»

Найскладніше у роботі диспетчера – зберегти психологічну стійкість та не піддаватися емоціям. Як би диспетчери не намагалися зберегти холоднокровність під час роботи, повністю відсторонитися неможливо.

-На іншому кінці дроту – людина, яка розхвильована, у якої сталася біда. І це у будь-якому випадку зачіпає. Тому із нами регулярно працює психолог. Нам пояснюють – як себе налаштувати, як правильно реагувати. Однак емоції у будь-якому випадку передаються. Ми ж не машини…

Незважаючи на психологічну складність, Лідія Биковець любить свою роботу.

-Я дуже люблю свою роботу. Саме за цю високу відповідальність. Я не є рятувальником, не виїжджаю за викликами, але бути причетним до рятування життя людей – для мене це дуже почесно!