З волонтерами полтавської служби емоційної підтримки для бійців АТО захисники діляться найпотаємнішим

Кожного тижня від 3 до 6 годин волонтери служби емоційної підтримки «АТОЛ ЛІНІЯ» у Полтаві витрачають на допомогу учасникам АТО та всім, хто постраждав від війни на сході.

Після роботи, у вечірній час волонтери зустрічаються у маленькому офісі та чекають на дзвінки. Готові вислухати та розрадити. Ми також прийшли на одну із змін ВСЕПу. У цей день координатор ВСЕП Ольга Олексієнко вручила відзнаки з нагоди 200 годин на лінії емоційної підтримки волонтерам Олені Кіянчук та Вікторії Шинкевич. Вона подякувала їм за нелегку роботу, яку ці жінки виконують тихо:

— Патріотизм любить тушу. Потрібно просто робити. І кожен з нас робить все можливе, хтось чергує, хтось рятує, а хтось 5 гривень дає.

Із самого першого слова мені сказали: «Я не хочу жити»

Волонтер Олена Твердохліб стала першою, хто отримав сертифікат, який засвідчує 200 годин на лінії. За освітою вона юрист, у ВСЕП прийшла з першим відбором:

— Прийшла сюди із бажанням допомогти. Уявляла, що все буде набагато легше. Думала, що це просто – по душам з людиною поговорити по телефону. В ході навчання зрозуміла, що я зовсім не знаю чого потребує людина, як це знаходитись на одному рівні з нею, щоб відчути її біль та емоційний стан.

Перший дзвінок для Олени Твердохліб став, як удар у сонячне сплетіння:

— Із самого першого слова мені сказали: «Я не хочу жити». Вже в ході розмови дізналася, що в чоловіка було дві спроби звести рахунки із життям. Але через тридцять хвилин нашої розмови почула, як він посміхається, голос спокійний, інтонація змінилася. Чоловік сказав: «Велике дякую за те, що ви є». Заради одного такого дзвінка готова ходити сюди півроку.

Вікторія Ширкевич працює викладачем у медакадемії. Жінка говорить, якби мала змогу, сама б пішла боронити Україну:

— Допомагаю чим можу. Приймаю різні дзвінки. Один АТОшник розповідав, що дружина його не розуміє. Говорив, що на війні довелося стріляти по своїм друзям, щоб не забрали в полон. Одна жінка розповіла, що з АТО чоловік повернувся з гепатитом С.

Колеги та знайомі запитують у Вікторії навіщо вона цим займається. Волонтер відповідає, що іншим допомагає для себе: «Це потрібно мені».

«Людина може 50 хвилин проплакати. Виплачеться і цього вже достатньо»

З початку створення «АТОЛ ЛІНІЇ» волонтери із Литви, які приїздили навчати добровольців, упереджено ставилися до психологів та психіатрів, які приходили на відбір. Вони вважали, що така освіта може не допомогти, а навпаки зашкодити роботі волонтера. Юлія Костенко порвала цей шаблон. Вона — практикуючий психолог, раніше займалася консультацією:

— Коли литовці викладали, вони взяли мене як додаткового волонтера. Тобто, того, хто має ще трішки попрактикуватися. Спочатку мені не дозволяли чергувати. Згодом почала приймати дзвінки і за 10-15 хвилин, завдяки досвіду психолога, вже розуміла в чому суть проблеми. Але вриватися в глибину не бажано, оскільки тут я не психолог, а волонтер емоційної підтримки.

Юлія говорить, що людина може зателефонувати і 50 хвилин проплакати:

— Виплачеться і цього вже достатньо. Психологія не працює по телефону. Має бути зоровий контакт. Фахівець повинен бачити жести і міміку людини.

Досвід допоміг Юлії працювати, оскільки вона дуже добре розуміє менталітет українців.

Інший волонтер — Оксана Жорняк — розповіла, що найбільше щастя для неї — змога допомагати іншим. Вона працює старшою медсестрою вдень, а ввечері лікує розмовою бійців та їхніх рідних:

— Ми даємо людям можливість виговоритися. Не завжди вони можуть розповісти про пережите рідним. Є самотні люди, яких вдома ніхто не чекає. Також телефонують жителі непідконтрольних територій. На початку розмови вони агресивно налаштовані, говорять: «У нас СССР, у нас концерти і все добре, а ви прийшли і бомбите нас». Але в ході розмови ми розуміємо, що це самотні люди і їм не вистачає спілкування.

Окрім розмов та зняття емоційної напруги, значна кількість бійців потребують якісної медичної допомоги. Оксана зазначила, що санаторії, де б вони проходили реабілітацію, повинні працювати не лише заради галочки. Там мають бути професійні психологи та реабілітологи.

— Працювати потрібно не лише із бійцями, а і з їхніми сім’ями. Вони мають знати як поводитися з ними. Жінки повинні зрозуміти, що після війни чоловік вже не буде таким, як раніше, — пояснила Оксана. — У нього інші погляди. Дехто зневірюється в усьому, він може кричати вночі, замкнутися в собі. А інші навпаки починають дужче цінувати життя, сім’ю, дитину. Вони ідуть навчатися. Але в будь-якому випадку має бути точка опори.

Діяльність працівників ВСЕП відрізняється від того, що роблять інші волонтери, тобто збирають речі, їздять у зону АТО:

—У нас немає безпосереднього контакту з тими, кому допомагаємо. З одного боку, дистанційна робота може здатися простішою. А з іншого ̶ складніше викликати довіру в того, кого не бачиш, — зазначає Олена Кіянчук. — З початку роботи мені було важко відійти від розмови, я сильно переймалася життям людини. Постійно прокручувала в голові розмову. Щоб позбутися цього, ми, волонтери, збираємося всі разом, ділимося досвідом та тим, що нас турбує. Від цього стає легше.

Після роботи на лінії, Олена Кіянчук помітила, що в повсякденному житті стала відповідальнішою, навчилася слухати інших. Вона розуміє, що в будь-який настрій, наявність особистих проблем, вона має прийти і прийняти дзвінки тих, хто цього потребує.

Ілона Чорногор, прес-служба волонтерської служби емоційної підтримки «АТОЛ ЛІНІЯ»