Під час будь-яких змін, особливо в масштабах цілої країни, головним завданням подекуди стає своєчасно зупинитися, запобігти перетворенню благородного громадського гніву у безконтрольну стихію, спрямовану лише на руйнування й нищення. Чи не подібну картину ми зараз споглядаємо по відношенню до «Беркуту» та міліції вцілому? І якщо вже є певні проблеми та недоліки, то до чого власне необхідно прагнути? Що собою являє кінцева ціль? Яким повинен бути справжній міліціонер в незалежній Україні?
З цим питанням ми звернулися до начальника відділу зв’язків з громадськістю УМВС України в Полтавській області, полковника міліції Сулаєва Юрія Васильовича та водночас дізналися про його трудовий шлях, пов'язаний з міліцією та життєві переконання, що виробилися завдяки роботі у правоохоронних органах.
Шановний Юрію Васильовичу, скажіть, будь ласка, чим Вас зацікавила служба в міліції?
Моє працевлаштування у міліції сталось абсолютно випадково. І хоча є багато людей, які мріяли з дитинства одягнути форму, бути в лавах правоохоронних органів, я, чесно кажучи, до таких не належав. Це й не дивно, оскільки моя мама була вчителем української мови та літератури, Відмінником народної освіти (особисто для мене вона такою залишиться назавжди), а батько пройшовши Другу Світову війну, працював викладачем військової підготовки в школі. Вони хотіли, щоб я пішов їх шляхом і отримав педагогічну освіту, тим паче, що навчався я на відмінно. Тому я без вагань вступив до Полтавського педагогічного інституту імені В.Г. Короленка на факультет історії та права. Після першого курсу я пішов до армії. Відслужив два роки у військах колишнього КДБ в урядовому зв’язку, отримав хорошу життєву школу та абсолютно не жалкую про це, оскільки подібне загартування, на моє глибоке переконання, потрібне кожному справжньому чоловікові. Там я також здобув і хороших друзів. Після армії я повернувся до інституту. Проте, завершував навчання вже зовсім в інших умовах, оскільки це вже були 90-ті роки, розпадалася загальна система економіки Радянського союзу, що звісно викликало серйозні проблеми в кожній із новостворених республік. В плані працевлаштування було вкрай важко. Величезний потік фахівців з історії і права просто був незатребуваний в такому обсязі навчальними закладами. Звідусіль лунало багато пропозицій щодо роботи, але не пов’язаних із моєю професією.
Не зважаючи на це, я хотів реалізувати себе викладачем і практично вже здав документи на роботу в аграрну академію, але не пропрацював там жодного дня. Річ у тім, що в процесі здачі документів до мене у гуртожиток завітав представник Державтоінспекції України в Полтавській області майор міліції Свердло Олександр Васильович, який запропонував мені роботу в цій структурі. Признаюсь чесно, хоч я й завжди був законослухняним громадянином, проте коли відкрив двері і побачив міліціонера думки виникли різні. Він сказав, що мене рекомендували, як відповідальну людину на службу в ДАІ. Я перепросив і зазначив, що хочу працювати в навчальному закладі. Потім він завітав до мене вдруге приблизно через тиждень з цією ж самою пропозицією. Потім був ще один візит. І так, за третім разом я зголосився проїхати до нього на роботу і побачив що мені пропонували. Я дізнався, що там працює дуже багато молодих, освічених, порядних людей. Серед них були не тільки міліціонери, а й автодорожники, інженери, лікарі, тобто багато інтелігенції. Побачивши колектив, я згодився на цю пропозицію. Вирішив спробувати, хоч і не був впевнений, що стовідсотково зможу самореалізуватися в правоохоронних органах, оскільки це був зовсім новий і незвичний для мене вид діяльності. Просто пробувати, щоб потім підвести когось, не в моїй звичці... Проте все склалося чудово і відтоді мій трудовий шлях був пов’язаний виключно з міліцією.
Одразу скажу Вам, що робота в міліції дуже відповідальна і не тільки тому, що вона пов’язана зі зброєю, ні – це не є вирішальним… Перш за все, наша служба пов’язана з людськими долями, буденними проблемами громадян, які необхідно вирішувати у законному руслі, і вкрай важливо не помилитися у своїх рішеннях. Це дуже складно, проте в цій роботі мені дуже допомогла педагогічна освіта.
І яким був Ваш трудовий шлях в органах внутрішніх справ до теперішньої посади?
Спочатку я працював у Державтоінспекції, де спробував свої сили у різних підрозділах. Згодом, мене викликав до себе генерал і повідомив, що я мушу очолити відділ зі зв’язків з громадськістю УМВС в Полтавській області. На той момент я вже 14 років пропрацював в одному колективі і мені дуже не хотілося змінювати такий стан речей, знову опинитися в незнайомій обстановці, вкотре хвилюватися, щоб когось не підвести через брак досвіду. Тому я категорично заперечував відносно цього і ми з ним просперечалися майже до часу ночі, бо я не хотів туди йти, залишати свій прекрасний колектив, в якому, до-речі, я вже також був на керівній посаді та навів ладу на своїй ділянці роботи. Викликало хвилювання й те, що я не знав кого їм призначать замість мене. Проте, оскільки я прийняв присягу та носив погони, остаточне слово було за генералом. А він сказав, що так треба для служби, так треба для інтересів колективу і загалом міліції. Він вважає мою кандидатуру доцільною і таким чином я повинен стати очільником відділу зі зв’язків з громадськістю у обласному апараті УМВС, де власне працюю і по нинішній день.
Оскільки Ви очолюєте структуру, що відповідає за зв'язок міліції з громадськістю, формує уявлення про правоохоронні органи серед широкого загалу, яким на Вашу думку повинен бути образ сучасного міліціонера?
Вважаю, що тут багато фантазувати не потрібно. Образ міліціонера повинен бути таким, яким його хочуть бачити люди! А спільнота хоче бачити серед наших співробітників тих, кому не байдуже чуже горе, хто готовий за покликом душі і серця прийти на допомогу, та, можливо, навіть пожертвувати собою, якщо так буде необхідно, щоб врятувати іншого. Людей, які можуть поділитися усим, що в них є, для того, щоб допомогти ближньому. Професіоналів, до яких можна підійти та стовідсотково отримати ввічливе ставлення, пораду і, в разі необхідності, допомогу.
Міліціонер – людина, до якої мають тягнутись діти, яка повинна приваблювати до своєї професії молодь, зробити цю спеціальність такою, щоб нею гордились усі, і не тільки самі службовці, а й їх родичі, знайомі та друзі. Тому що, правоохоронці покликані допомагати, рятувати та захищати населення від різних загроз.
Я вважаю, що міліціонера можна порівняти з працівником швидкої медичної допомоги. Крім того, я згадую й вираз одного священнослужителя, який зазначив, що робота міліції дещо схожа на роботу церкви. Тому що і в міліцію, і до священників люди приходять коли в них станеться біда, тільки в нас просять реальної допомоги, захисту від злочинців, а там прагнуть духовного захисту та якихось змін у житті.
Взагалі, я вважаю, що не зовсім вірно виокремлювати якісь певні вимоги щодо міліції. Якби такий набір критеріїв, який я щойно означив, був не тільки у співробітників міліції, а взагалі у кожного громадянина України, то, я думаю, взагалі не було б розмов, про те, що хтось чинить не правильно та не по совісті.
Треба розуміти, що міліція є своєрідним відображенням того суспільства, в якому вона функціонує. І нам потрібно перебудувати своє відношення до оточуючих, навчитися сприймати людей заздалегідь не по негативу, а за позитивом. Навіть та людина, що несе в собі щось хороше, зможе в повній мірі реалізувати свій потенціал лише за умови, коли саме оточення буде сприяти їй у цьому, коли у суспільства виникне бажання прийняти це добро. А якщо людину зустрічати зі злом, не бачити в ній гарних якостей, то ніколи людина ці позитивні якості й не проявить. Тільки, коли ми навчимось цінувати та поважати один одного, тільки тоді в країні щось зміниться на краще.
Необхідно усвідомлювати, що в єдності наша сила. Не потрібно забувати сумнозвісну фразу «розділяй та володарюй», оскільки найпростіше та найзручніше керувати тими, хто не може знайти спільної мови між собою, банально розсваривши останніх. Коли люди об’єднані, коли немає «полювання на відьом» у суспільстві, такі люди самі собою вже є потужною силою у війні з ворогом.
Міліція – це, перш за все, люди, які нічим не відрізняються від інших громадян. Вони такі самі, зі своїми проблемами та негараздами, здобутками та невдачами. Зніміть кітелі з наших працівників та надягніть їх на людей з вулиці, вважаєте це щось змінить? Зовсім ні! Бо ми всі однакові, всі ми українці! Як сказав мій мудрий вчитель Григорій Семенович Левченко (засновник та керівник українського народного хору «Калина»). «Для того, щоб напитися смачної води, треба колодязь вирити власними руками». От якщо ми власними руками збудуємо приємну хорошу «ауру» та сильну державу, безумовно отримуватимемо задоволення від того, що зробили. Ось такий мій підхід як до суспільства вцілому, так і до міліції зокрема…
Рубрика "Бути чоловіком"