Рік тому наше звичне, повсякденне життя перевернулося з ніг на голову. Це не просто 365 днів. Це рік нашої незламності, героїчної боротьби за волю і свободу. 10-й рік російсько-української війни, яку путінський режим розв’язав 2014 року.
Кожен із нас мав плани на 24 лютого - хтось після роботи збирався на тренування у спортзал, комусь хотілось провести час у сімейному колі, хтось планував святкувати День народження, але усі наші сподівання так і лишилися о 3:40 ранку коли перші російські танки вирушили у бік Луганської області. Саме тоді життя поділилося на "до" і "після". З того моменти усі ми стали на захист своєї країни.
Сьогодні хочемо розповісти вам історію полтавської майстрині та волонтерки Олени Запорожан, яка з перших днів війни разом із командою відшиває для наших військових одяг та необхідне їм спорядження.
“Увечері побачила фото загиблого бійця, а на ньому наша плитоноска. Всю ніч снився Харків та що війна закінчилась і я перевезла майстерню туди. Уві сні я намагаюся ще живого, в нашій плитоносці, обличчя якого я не знала досі, рятувати, кудись тягла його.
Спала погано. Вранці піднялася температура. Боляче, так боляче. Фізично боляче”.
23 лютого в мене не було ночі
- 23 лютого в мене не було ночі. Я не спала. Не спала разом з Харковом та Сумами. Постійно сиділа в інтернеті, моніторила новини. Кожен вибух, кожен постріл я проживала разом з тими людьми. Було страшно. Чесно кажучи, я була впевнена, що життя закінчилося. Я думала ми ніколи не повернемось до нормального життя. Чітко розуміла лише одне - я нікуди не поїду з дому, із Полтави. В мене старенькі батьки, кіт, собака та 3 папуги - я не можу нікого з них залишити. Робота в майстерні мені не дала з'їхати з глузду, - згадує пані Олена.
Початок роботи “Майстерні_пані_З”
До війни я була журналісткою. Потім кілька років була в декреті. Орендувала разом з подружкою невеличку майстерню. Шили сукні, спортивні костюми. Це було швидше хобі, аніж комерційна якась історія. Але все ж певні навики шиття в мене уже були.
З початком повномасштбного вторгнення виникла велика потреба шити для наших захисників та захисниць. Спочатку мене просили волонтери шити одяг для полтавської тероборони. Першим “замовленням”були балаклави. Так і почалася наша історія.
Далі один за одним про нас почали дізнаватися. Виникла потреба у тканині. Знайшла в Полтаві непоганий магазинчик. Подзвонила до них з питанням чи можна придбати тканину, а вони відповіли мені, що можна прийти і безкоштовно взяти.
На зустріч пішли і власники приміщення, яке ми тоді орендували. Дозволили нам працювати безкоштовно.
Купляли старі швейні машини. Шукали майстрів, які безкоштовно нам їх лагодили.