За ним завжди було цікаво спостерігати в операційній. Зосереджений. Виважений кожен рух – жодного зайвого. І слова зайвого теж. І, тим не менш, завжди натхненний.
До війни харківський хірург Кирило Пархоменко був частим гостем у Полтаві – приїздив у лікарні нашого міста для обміну досвідом з колегами. Освоювали нові операції та методики лікування. Складна і благородна справа людей, одержимих роботою.
Розмірене життя. Вдала кар’єра. Попереду – купа планів та задумів. Так було до 24 лютого 2022 року. Ранком того дня у кожного українця так чи інакше життя змінилося назавжди. Кожен тоді сам обирав, як діяти. На власний розсуд.
Кирило Юрійович лишився у рідному Харкові, у своїй лікарні.
Через деякий час після початку війни візити Кирила Пархоменка у Полтаву відновилися. Але вже у новій реальності. Розповідав, як має функціонувати заклад, на що потрібно звернути увагу в екстремальних умовах військового стану.
Ми поспілкувалися з лікарем під час одного з таких приїздів.
Завідувач хірургічним відділенням КНП ХОР «Обласна клінічна лікарня». Доктор медичних наук, професор Харківського національного медичного університету, Заслужений лікар України Кирило Пархоменко -
Про Харків і війну.
Про те, якою має бути Україна після війни.
Про найважливіше у житті.
"ЯКЩО ВАМ ХТОСЬ СКАЖЕ, ЩО ЙОМУ НЕ СТРАШНО ПІД ЧАС ВИБУХІВ - НЕ ВІРТЕ"
- Як для вас та ваших рідних почалася війна?
- Особисто для моєї родини війна почалася не рік тому. Для нас вона почалася ще 2014 року. Мій брат брав участь у бойових діях, пройшов полон і Іловайськ. Однак, скажу чесно, я до останнього не вірив у повномасштабний наступ. Моє життя – дуже насичене, робочий день хірурга розписаний посекундно. Я працював з раннього ранку і до глибокого вечора, іноді без вихідних. І тому розмови про наближення широкомасштабної війни, котрі точилися навколо мене, чомусь не сприймав. Хоча за деякий час до вторгнення багато знайомих вивезли з Харкова свої родини. Я на них дивився з повним нерозумінням. Кажу відверто - ну не міг я в це повірити.
Ранок 24 лютого для нас почався з того, що ми прокинулися від вибухів. Балкон нашої оселі виходить саме на білгородський напрямок, ми почули гучні звуки, побачили вогняні сполохи. І тоді я сказав дружині: «Все, почалася війна».
Мій син Іван - хірург-інтерн, він працює разом зі мною. Ми миттєво зібралися і поїхали на роботу. За деякий час вибухи і постріли ширилися містом. На той момент був повний інформаційний вакуум. Було певне нерозуміння ситуації, тому перш за все ми оптимізували роботу відділення. Всі планові операції відмінили цього дня, за можливістю виписували хворих і перебували в очікуванні незрозуміло чого.
- Коли до вас почали потрапляти перші жертви війни?
-Першого дня в Харківську обласну лікарню поранені ще не потрапляли. Перших до нас привезли десь на другий-третій день. Пацієнт номер один Харківської обласної лікарні - чоловік, котрого привезли з кульовим пораненням із Північної Салтівки. Тоді з його черевної порожнини вилучили кулю автомата Калашникова.
А особисто для мене першим пораненим став мій знайомий, котрий потрапив під обстріл. Дуже патріотична людина, він з перших днів почав волонтерити, допомагав на блокпостах, намагався бути корисним.
До речі, вийшло так, що оперував я його не у своїй лікарні – там була ціла історія, у обласну лікарню не їхали «швидкі». Але все, зрештою, завершилося благополучно. А потім з понеділка почався жах. Суцільний потік харків’ян – військові, співробітники МВС, цивільні. Час був надважкий. Як я вже говорив, був певний брак інформації. Іноді здавалося, що ми полишилися самі в місті.
На територію лікарні почали потрапляти якісь підозрілі особи. Ніби пропонуючи допомогу. Поводилися дивно. Як потім виявилося, це були ворожі ДРГ. Ми довго не могли зв’язатися з правоохоронцями. Зрештою, нам допомогли співробітники СБУ.
Ми з сином практично переселилися в лікарню. Раз на кілька днів приїздили додому. Так само вчинили переважна частина нашого колективу. Дехто з колег навіть не зміг попрощатися з сім’єю – рідні виїздили з міста самостійно.
Тим часом обстріли були все потужніші. Коли вдарили по Харківській ОДА, вибух був страшної сили, а ми з будівлею буквально поруч. Саме проводили планірку. У деяких приміщеннях вилетіли шибки.
Чи страшно було? Якщо вам хтось казатиме, що не страшно – не вірте. Було страшно. Але страшно не тільки від вибухів. А від невідомості також.
"ОДНОГО ДНЯ ДО НАС ПРИВЕЗЛИ ТРИДЦЯТЬ ДВОЄ ПОРАНЕНИХ. ВСІ - ЖЕРТВИ ОБСТРІЛІВ"
- Кирило Юрійовичу, які труднощі довелося долати у ті найстрашніші дні?
- Наш колектив – переважно загальні хірурги, і ми не мали справи з мінно-вибуховими травмами. Досвіду достатнього не було, тому довелося ударними темпами його надолужувати. Ми ходили у військовий шпиталь, переймали досвід. Щось читали, щось дивилися. І за кілька днів вибудували власну стратегію і тактику, накреслили алгоритм дій, переоблаштували приймальне відділення. Звичайно, не бракувало помилок, але справилися.
Перші дні до нас везли і дітей, адже дитячу лікарню розбомбили в перші ж години. Бригадам екстреної було просто нікуди везти діток, і їх везли до нас. При цьому у деяких керівників системи охорони здоров’я виникали на той момент питання: "А як ви лікуєте дітей, не маючи відповідних сертифікатів?!".
А що робити було? Я зараз не пригадаю точно по датах, коли у нас був найбільший наплив пацієнтів. Напевно, це був кінець березня – початок квітня, час найбільш інтенсивних обстрілів Харкова. Одного дня до нас привезли тридцять двоє людей. Жертви артобстрілів. Жалкую, що не вів щоденника. Це був би безцінний документ.
«Я НІКОЛИ НЕ ЗРОЗУМІЮ КОЛЕГ-ЧОЛОВІКІВ, ЯКІ ВИЇХАЛИ ЗА КОРДОН. ТИ МАЄШ ВИКОНУВАТИ СВІЙ ОБОВ’ЯЗОК. КРАПКА»
- Багато ваших колег поїхали за кордон…
- Так, є такі. Це питання для мене взагалі не стояло. Ми з сином - лікарі. І цим усе сказано. Ти - хірург, отже, в тебе інші гени.