11 лютого представниці європейської наукової академічної спільноти відзначають Міжнародний день жінок і дівчат у науці. Напередодні цього осбливого дня вісім науковиць Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» поділилися історіями особистісного зростання, невтомної праці у подоланні шляху в науці та маленькими «секретами» власної наукової творчості.
Щорічно Міжнародний день жінок і дівчат у науці відзначається 11 лютого за рішенням 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН від 22 грудня 2015 року, адже на той час дослідження, проведені в 14 країнах світу, виявили певний дисбаланс між чоловіками і жінками у науковій сфері. Згадка у назві свята не тільки жінок, але і дівчат не випадкова, адже свято спрямоване на актуалізацію теми участі в наукових спільнотах шкільного періоду навчання не тільки хлопчиків, але і дівчат, чия участь у них набагато нижча.
За даними Інституту статистики ЮНЕСКО, лише 28% науковців у світі – жінки, в Україні цей показник коливається у межах 46%, наша держава займає 12 місце за кількістю жінок-вчених в рейтингу серед 41 країни світу.
Вісім науковиць Полтавської політехніки поділилися історіями свого шляху у науці. Їх неповторні спогади пов’язані з сильним впливом харизматичної особистості наукових керівників, ентузіастів, які буквально «жили і дихали наукою», надихали та мотивували не зупинятися на досягнутому, а також цікавими випадками, курйозами з наукової та освітньої діяльності і новими життєвими і професійними цілями.
Кандидатка технічних наук, професорка, професорка кафедри будівельних конструкцій Навчально-наукового інституту архітектури, будівництва та землеустрою Оксана Довженко говорить, що хотіла стати учасницею командного наукового експерименту, але так склалось, що всі виклики довелось долати самостійно.
«Вибір моєї професії пов'язаний із позитивним поєднанням окремих випадковостей, під час навчання у школі мені однаково подобалися математика і біологія, і я більше схилялася до медицини. Але у 80-ті роках слава Полтавського інженерно-будівельного інституту вже гриміла у всьому колишньому СРСР, тому я разом з 10 моїми однокласниками вирішили вступати саме сюди. Як медалістка потрапила до інституту без вступних екзаменів, обравши фах «Сільськогосподарське будівництво». Зібралася дуже сильна команда студентів, котра постійно спонукала розвиватися, щоб отримати високе місце в рейтингу й підвищену стипендію. На першій сесії я складала лише один предмет, все решта – «автоматом». Мені завжди подобалася конкуренція. Поступово опановуючи основи обраної професії, зрозуміла, що мені більше до душі теоретичні курси, розрахунку, проєктування.
Перші думки про заняття науковою діяльністю виникли під час розподілення на четвертому курсі, адже відомий науковець – професор П.Ф. Вахненко збирав молодіжну команду із п’яти студентів нашого факультету, метою якої було упродовж п’яти років захистити п’ять кандидатських дисертацій, працюючи у команді. Ідея, на жаль, не реалізувалася і на кафедру залізобетонних і кам’яних конструкцій потрапила я одна та почала працювати з доцентом В.П. Митрофаном. Мені дуже поталанило із моїм науковим керівником і висококваліфікованим колективом кафедри. Пригадую, коли я вперше прийшла на кафедру (диплом я захищала на кафедрі технології будівельного виробництва) і з гордістю заявила про свій «червоний» диплом, мені відповіли, що тут у всіх вони такі. Саме тоді я зрозуміла, що потрібно долати нові бар’єри, опановувати нові знання, щоб здобути своє місце в колективі. Крім того, на той час на нашій кафедрі було всього три жінки, і лише одна мала ступінь кандидата наук. Мені захотілося доказати шановним маститим науковцям, що теж зможу. Тому надалі я почала реалізовувати свій задум. До речі, мені здається, що саме для жінок характерним є покрокове, наполегливе подолання шляху до своєї мети».
Про труднощі під час навчання у аспірантурі пригадує як про випробування власного життєвого духу: «Отже, звичайна призма для визначення міцносних характеристик бетону важить 30 кг, не говорячи вже про конструкції. 23-річній дівчині складно піднімати таку непомірну вагу, тому на першому випробуванні мій керівник був поряд зі мною і виконував усю «чорнову» роботу. Надалі всі бетонування, випробування я здійснювала за допомогою команди аспірантів кафедри».
Тема дисертаційного дослідження науковиці стосувалася місцевого стиснення бетону. Справа в тому, що в нормативних документах для розрахунку міцності таких елементів використовується формула, запропонована німецьким ученим Баушингером іще на початку XX століття. Їй було цікаво зробити свій вклад у цю проблему.
Наукові дослідження не мають закінчення, це безперевний процес. Професорка продовжує працювати над науковими розробками і зараз розробляє дану тематику для сучасних матеріалів, зокрема фібробетону.
У поняття «успішна кар’єра науковця» вкладає наступне: «Для мене успіх – це задоволення, у першу чергу, від процесу роботи, котру ти виконуєш, власна професійна реалізація у своїх учнях (під моїм керівництвом захистилося 7 кандидатів наук) та відчуття необхідності того, чим ти займаєшся.
Серед курйозів у роботі пригадує випадок, коли вперше потрапила до лабораторії, завідуючий лабораторією, зважаючи на вік і стать, вирішив, що то нова лаборантка і доручив витирати пил з пресів. Такі були перші кроки у науці.
Молодим сучасним науковицям Оксана Довженко бажає активно займатися наукою, завжди пам’ятати, що наука жіночого роду, а жінки завжди можуть порозумітися між собою.
Про своє наукове становлення докторка технічних наук, професорка, завідувачка кафедри прикладної екології та природокористування Навчально-наукового інституту нафти і газу Олена Степова пригадує: «У ранньому дитинстві у мене було багато ляльок і, граючись, я завжди уявляла себе вчителем, проводила з ними уроки, перевіряла набуті знання та домашні роботи. Все це, звичайно ж, було уявно, але мені це було цікаво. Проте після закінчення школи я обрала інженерну професію еколога та вступила до Полтавського державного технічного університету, де викладачі надихнули любов до цієї професії. Закінчила університет з дипломом з відзнакою і великим бажанням працювати в освітній установі. Освіта та наука завжди поруч, тому мені вдалося поєднати мрію та отриманий фах і стати викладачем. Мені було цікаво спостерігати, відкривати та досліджувати нове і ділитись своїми відкриттями зі студентами».
Першою перепусткою до того, щоб стати науковицею для Олени Степової став захист кандидатської дисертації, проте рішення про її написання вона прийняла не одразу.
«Мене дуже захопила наукова діяльність, у нашому університеті вона завжди була організована на високому рівні. У моєму професійному житті було дуже багато наукових конференцій, стажувань, нових та цікавих знайомств. Загалом, саме це й визначило те, що захотіла займатися серйозною наукою та взялася до написання докторської дисертації. Це рішення було непростим, адже на той час я мала двох маленьких дітей, яким необхідна була моя увага. Але мої страхи були безпідставними, родина мене підтримала і нам все вдалося», –розповідає науковиця.
В аспірантурі Олена Степова не навчалась, була здобувачкою, але це ніяк не зменшувало навантаження. Безумовно, шлях написання наукової роботи, експериментальних перевірок, помилок та нарешті отримання бажаного результату – це складний шлях для будь-якої науковиці. Тему дисертаційного дослідження допоміг обрати науковий керівник, хоча тематика була зовсім не екологічного спрямування, а скоріше будівельного. Проте у подальшому вдалося дуже вдало поєднати розробки та досвід кандидатської дисертації при обранні теми докторської.
Для неї кар’єра науковиці означає одну із складових успіху. А досягнення запланованих сходинок в кар'єрі, безсумнівно, є ознакою успішноїлюдини. Проте, на думку науковиці, успішним можна бути, займаючись улюбленою, перспективною справою, результати якої приносять задоволення.
На питання про курйози у роботі відповіла коротко: «Мені здається, що отримати звання доктора наук до 45 років – це вже курйоз!».
«Хочу побажати молодим науковицям вірити в себе, надихатися, наповнюватися новими ідеями і заручатися необхідною підтримкою, якої потребує кожен, хто займається наукою. Йти завжди вперед та перемагати!», – побажала науковиця Олена Степова.
Перше бажання професійної реалізації докторки історичних наук, професорки, завідувачки кафедри українознавства, культури та документознавства факультету філології, психології та педагогіки Ірини Передерій, починаючи з дитячих років, було пов’язано з фахом педагога, а якщо точніше – то шкільного учителя математики. Науковиця пригадує, що мама навіть зберегла твір з часів початкової школи на тему «Ким я хочу бути». У ньому маленька Іринка якраз писала про це та захоплено оповідала про свою вчительку математики Клавдію Михайлівну Похващеву, яка, й справді, була прекрасним педагогом, учителькою і майстерно володіла методикою викладання. Напевно, саме вона й захопила пані Ірину математичною та суміжними науками, що, закінчуючи Полтавську середню школу №13 з медаллю, мріяла вступити на факультет кібернетики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Але життя внесло свої корективи – надворі 1986 рік, Чорнобильська трагедія. Дана подія значною мірою вплинула на всю подальшу професійну і життєву долю майбутньої науковиці.
Учитися до «неекологічного» тепер Києва її не пустили батьки, а серед університетів Полтави вибір зупинився на тому, який повертав частково до дитячої мрії стати педагогом. Однак вибір факультету, який довелося тоді робити дещо поспіхом через необхідність раптових змін, виявився для багатьох, у тому числі й для її шкільних учителів, які бачили у ній виразний нахил до математики, несподіваним, бо врешті обрала… історичний! І поступово під час студентського навчання зрозуміла, що хоче бути не лише педагогом, а й науковцею.
«Саме у студентські роки я остаточно зрозуміла, що обов’язково буду займатися наукою. Приклад подавало багато високопрофесійних викладачів вишу, які навчали не лише професії учителя, а й допомагали на високому рівні оволодівати азами методології наукового дослідження, методики роботи з різними видами історичних джерел. Вони вміли не лише навчати, а й мотивувати. Пам’ятаю, як у мене «виросли крила» після того, як один з найшанованіших інститутських викладачів – Віктор Степанович Воловик, обговорюючи проведений мною шкільний урок з історії для старшокласників під час педагогічної практики, раптом заявив: «Це – майбутній професор! Абсолютно академічне, у найкращому розумінні, подання матеріалу». Для мене, як, напевно, й для багатьох інших студентів, його думка була вартісною. І мене вона остаточно утвердила в тому, що науку й педагогіку я зможу поєднати. А далі я вже наполегливо реалізовувалася як науковець і викладач Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка». Восени 2021 року відзначила свій особистий професійний ювілей – 30 років праці у цьому закладі вищої освіти, до того ж на одній кафедрі – українознавства, культури та документознавства», – захоплено розповіла професорка Ірина Передерій.
«Для навчання в аспірантурі та докторантурі я обрала Київський національний університет імені Тараса Шевченка. То ж доля таки привела мене до провідного університету країни, але вже у статусі аспірантки, а за кілька років – і докторантки. З наставниками мені поталанило й тут, моїми науковими керівниками були маститі учені-історики – д.і.н., професор Король В.Ю. та д.і.н. проф. І.В. Верба. Робота і над кандидатською, і над докторською дисертацією запам’яталася як цікавий, хоч і напружений дослідницький процес. Звісно, було нелегко (не вірте, якщо хтось вам скаже протилежне). До того ж, специфіка науковця-історика полягає у тому, що написання будь-якої наукової праці вимагає наполегливої, інколи – виснажливої пошукової роботи, зокрема, в архівах, що знаходяться у різних куточках країни, а часом і за її межами. Тим не менше, все це є апріорі зрозумілим досліднику і сприймається абсолютно нормально. Бо ця робота врешті дає, за умови наполегливості, класний результат – народжується (майже у прямому сенсі цього слова) науковий твір, який стає твоїм дітищем, твоїм здобутком, урешті тим вагомим словом, яке ти промовляєш у науковому співтоваристві. Не секрет, що не кожне дисертаційне дослідження може дати підстави так його оцінювати. Але, якщо тобі, як науковцю, це вдалося, то це і є справжній науковий успіх», – продовжує науковиця.
Тему кандидатської дисертації обирала дуже розважливо, протягом майже двох років від початку роботи в університеті.
«Ще до вступу в аспірантуру, з вибором допомогла моя тодішня керівниця, завідувачка кафедри українознавства, к.і.н., доцентка, світлої пам’яті Надія Костянтинівна Кочерга. Вона займалася історією освіти, що допомогло їй створити унікальний серед університетів Полтави і України музей університету, який тепер має статус Народного і носить її ім’я. На початку 1990-х серед «білих плям» історії, вартих дослідження, була, зокрема, доба Української революції 1917-1921 рр. (на той час цей період кваліфікувався у вітчизняній історіографії, як «Доба українських національно-визвольних змагань»), що з ідеологічних міркувань замовчувалася або викривлялася у дослідженнях радянського часу. То ж, урешті, сукупно це й визначило тему кандидатської дисертації: «Становлення національної системи освіти в Україні за доби Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)». Про його актуальність і сьогодні свідчить, зокрема, високий рівень цитування написаної і виданої пізніше на основі дисертації монографії».
Тема докторської роботи теж прийшла після довгих міркувань, багатьох дискусій з колегами-істориками. Дослідження присвячене видатній постаті в історії українського державотворення, наукової політологічної, історіософської думки – В’ячеславу Липинському, яка й досі, на жаль, залишається недостатньо поцінованою і мало знаною серед пересічного загалу співвітчизників. Написано на той час про Липинського було немало, але комплексного синтетичного й цілісного дослідження створено не було.
«Пишаюся тим, що мені це все вдалося систематизувати, радію кінцевому результату, бо в дисертації аргументовано підважено низку історіографічних стереотипів, заповнено окремі лакуни в біографії Вячеслава Липинського і, навіть, введено до наукового обігу нові, раніше невідомі публікації діяча, які вдалося віднайти й довести відповідне авторство під час напружених дослідницьких пошуків», – ділиться професійною радістю Ірина Передерій.
Найбільша складність аспірантських років Ірини Григорівни була пов’язана з важливою подією в особистому житті – народженням сина Антона. Коли йому виповнилося всього півроку, мусила залишити його на місяць на чоловіка і своїх батьків, щоб повернутися до Києва для роботи в архівах. Так і поєднувала надалі аспірантство й материнство аж до захисту дисертації – місяць робочих поїздок по архівах і бібліотеках, місяць вдома, де догляд за маленьким синочком і його виховання намагалася поєднати з опрацюванням зібраних джерел, написанням тексту розділів дисертації.
«Це був непростий і дуже напружений час у моєму житті, бо ж дисертацію треба було завершити вчасно. І мені це вдалося завдяки підтримці родини. А син ще близько року після захисту за будь-якої моєї відсутності (навіть, коли виходила на 15 хвилин до магазину за покупками) на запитання «Де мама?» відповідав завжди те саме: «Мама в Києві». Роки ж докторантури припали на підлітковий вік сина, а це, як відомо, також час, коли діти потребують особливої уваги батьків. То ж, найбільші складнощі аспірантського й докторантського періодів для мене пов’язані з тодішніми переживаннями, чи не позбавляю я сина так потрібної йому уваги, як мама через свою дослідницьку роботу».
Успішна кар’єра науковиці для неї – це не тільки й не стільки наявність наукових ступенів та вчених звань, скільки реальний і значущий результат наукової діяльності вченого, його використання та впровадження у різні практичні сфери життя суспільства – економіку та виробництво, соціальну та духовну сфери. А для науковця, який працює в університеті, це ще й ефективне використання власного наукового доробку у викладацькій діяльності, при підготовці навчально-методичних праць – посібників та підручників. Адже саме це робить освіту такою, яка відповідає потребам часу, йде з ним у ногу. І саме такий викладач найбільш цікавий студентам, а отже, й найбільш ефективний. «Курйозів у науковій роботі якось не пригадую. Їх траплялося чимало у моїй роботі зі студентами. Бо без цього, напевно, ніяк. Зокрема, згадую такий. Якось, обговорюючи зі студентами під час консультації необхідність ретельної підготовки до екзамену, розповіла їм випадок з власного студентського життя з квінтесенцією «що таке студентське везіння». Про те, як готуючись до іспиту в першу сесію і маючи в переліку 90 екзаменаційних питань вивчила «на зубок» 88, а 2 таки недовчила. Ну, не те, щоб я їх зовсім не знала, але відчувала певні прогалини у матеріалі. Та й питання були не з легких – теорії походження слов’ян, а також суперечка між чернечими рухами нестяжателів та іосифлян (історики мене зрозуміють). А подруга вивчила лише близько третини питань. Яким же було моє здивування, коли на іспиті я витягнула білет, а в ньому виявилися обидва питання, по яких я явно «просідала». Подрузі ж дістався білет з «потрібними» питаннями. Історія все ж закінчилася щасливо. Екзамен я склала добре, бо прекрасно знала третє питання і таки загалом орієнтувалася у тих двох. Тим не менше, для мене це стало добрим уроком – надалі я намагалася не допускати таких «прогалин» у знаннях. Розповіла я цей випадок в надії на те, що він спонукає студентів добре готуватися до екзамену. За два дні, коли в цій групі відбувся іспит, один зі студентів його повністю провалив. Коли ж я його запитала, чому він не готувався до іспиту, то почула відповідь: «Я готувався – вивчив третину питань, як ви й казали, але закон не спрацював!» Як реагувала на це студентська група, напевно, здогадуєтеся», – посміхається науковиця.
Молодим науковицям та початківцям в науці Ірина Передерій бажає бути наполегливими у науковому пошуку, йти завжди вперед, пам’ятаючи відомий афоризм про те, що «дорогу долає той, хто йде», позбавлятися гендерних стереотипів і не боятися суперництва з чоловіками, адже наука давно перестала бути виключно чоловічою цариною, а історія науки засвідчує, що серед винаходів і відкриттів, які змінили світ, чимало належать саме жінкам!
Шлях у науці для кандидатки технічних наук, доцентки кафедри екології та природокористування ННІ нафти і газу Олени Ганошенко, розпочався не так давно, викладачка повернулася до своєї аlma mater, рідну серцю кафедру через 15 років після закінчення навчання. Упродовж цих років займалася зовсім іншою сферою діяльності, але доля надала унікальну можливість знайти та проявити себе у науці. Працюючи у колективі талановитих колег та обдарованих студентів з’явилося бажання досліджувати складні процеси, що відбуваються у довкіллі, а отримані наукові результати впроваджувати в освітній процес і виробництво.
На думку науковиці, робота над дисертацією – це не простий шлях постановки завдань та пошуку правильних відповідей і рішень. Звичайно іноді виникали складнощі, особливо з обранням саме того, правильного напрямку, який приведе до очікуваних позитивних результатів. А ще, коли ти дружина, мама двох діточок, викладач і науковиця – катастрофічно не вистачає 24 години у добі, щоб встигнути приділити достатньо уваги всім і всьому.
«Тему дисертаційного дослідження обирали з огляду на існуючу проблему утворення великої кількості небезпечних відходів та потрапляння їх у довкілля. зокрема, відпрацьовані автомобільні масляні фільтри потребують особливої уваги та спеціальних способів поводження з ними. Нашим завданням стало розроблення екологічно безпечної та ресурсозберігаючої технології їхньої утилізації, яка зменшить техногенний вплив на навколишнє середовище від забруднення нафтопродуктами й іншими небезпечними речовинами, що містяться у відпрацьованих автомобільних масляних фільтрах», – ділиться спогадами екологиня.
Успішна кар’єра науковця – це, в першу чергу, поєднання набутих упродовж усього життя необхідних знань, умінь, навичок з можливістю впровадження отриманого досвіду в освітній процес, науково-дослідні розробки, виробництво, готовність постійно розвиватися і не зупинятися на досягнутому.
Звісно, курйозні випадки у роботі іноді трапляються, думаю потрібно відноситися до них з гумором! У Міжнародний день жінок і дівчат у науці, хочу побажати всім бути наполегливими, не боятися працювати і досліджувати щось нове і невідоме та отримувати задоволення від процесу й результатів! Нам все до снаги!», – побажала чарівним представницям наукової спільноти Олена Ганошенко.
Наукове зростання для доктора педагогічних наук, професора, декана факультету фізичної культури та спорту Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» Ліни Рибалко розпочалося одразу по завершенню навчання в закладі вищої освіти: «По закінченню педагогічного інституту у 1998 році мала бажання продовжувати писати наукову роботу, це сильне бажання й стало для мене своєрідною траєкторією, на яку мене спрямовувала моя керівниця, відома науковиця Лариса Дмитрівна Орлова. Упродовж трьох років займалася дослідженням астрагалу шерсистоквіткового, рідкісної рослини, внесеної до Червоної книги України.
Мабуть, постать мого наукового керівника слугувала для мене взірцем, в усіх аспектах: і в науковій сфері, і як викладачка, вона була завідувачка моєї кафедри. Моїй донечці ще року не було, а у мене було нестримне бажання рухатися, розвиватися далі. Мене залишили в інституті працювати асистентом, для мого становлення як науковиці доленосним стало знайомство з єдиним на Полтавщині академіком, авторкою природознавчих курсів, підручників та наукових посібників з довкілля Вірою Романівною Ільченко. Знана науковиця взяла мене співавтором біологічної складової підручника «Довкілля» для учнів 5-6 класів закладів загальної середньої освіти. Працюючи ще в інституті асистентом, паралельно розробляла зміст шкільних підручників і це, мабуть, стало визначальним для того, що через рік Віра Романівна Ільченко запросила мене до наукової лабораторії Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України на посаду наукового співробітника. Так вона стала науковим керівником моєї кандидатської дисертації».
У аспірантурі Ліна Рибалко не навчалася, адже на той час була співробітницею наукової установи та паралельно працювала над змістом біологічної складової природничо-наукової освіти.
«Саме так була сформована тематика моєї дисертації – «Наступність у формуванні цілісних знань про живу природу у 5-7 класах». Кандидатську роботу писала довго, 8 років. Мабуть це залежало від того, що керівник була вимоглива, постійно в неї якісь нові ідеї з’являлися. Ну, академік… що тут сказати. Дещо втілювала, переробляла, змінювала.
«На момент завершення кандидатської дисертації була автором підручника біології, грифованого Міністерством освіти і науки України. За цим підручником навчалися по всій Україні, в тому числі і в Полтаві у шести школах. У 2008 році успішно захистила дисертацію, було бажання працювати далі над дослідженням еколого-еволюційного підходу, адже запам’ятала слова академіка, доктора педагогічних наук, професора Семена Осиповича Гончаренка, який сказав: «Я бачу, що еколого-еволюційний підхід – це Ваше новаторство, йдіть далі й розробляйте його». Уже в 2012 році запропонували вступити до докторантури, бачили в мені активного науковця. Її я завершила менше ніж за три роки, моїм науковим консультантом став Олег Михайлович Топузов, доктор педагогічних наук, професор, нині президент НАПН України, директор Інституту педагогіки. Тема докторської дисертації звучала промовисто: «Теоретичні та методичні засади навчання природничих дисциплін на засадах еколого-еволюційного підходу в загальноосвітніх навчальних закладах», де еколого-еволюційний підхід пояснюю як методологічний підхід та методично-технологічну складову. Цей метод перевіряла на прикладі технологій навчання біології, зміст якої був вибудуваний на екологічних та еволюційних ідеях, пізніше названих мною екоцентризмом.
Я пов’язувала їхню єдність: еволюції нема без екології, екологію не можна розглядати без наступності, тобто без еволюційного росту. Це було втілено в підручниках 6-11 класу, повністю розроблених, деяких у співавторстві, були до них робочі зошити для учнів, були методичні посібники, довідник, тобто повний навчально-методичний комплект.
Чимало часу проводила в бібліотеках, активно друкувалася, мої статті, роботи, наукові розвідки виходили у Росії, Чехії, Польщі. Успішно захистила докторську дисертацію та залишилася працювати науковим співробітником при Інституті педагогіки. Відповідно до обраної тематики працювала в лабораторії біологічної, хімічної та фізичної освіти, яка знаходилася в Києві. Виникли нові труднощі – чоловік і дитина тут, не могла кожного тижня наїздитися, навіть жити стало не в задоволення. Вирішила повертатися до Полтави, Олег Михайлович всілляко утримував, говорив, що в мене тут великі перспективи, що я зможу стати його заступником. Але я вибрала сім’ю, він мене зрозумів, наразі підтримуємо прекрасні відносини та разом публікуємося у авторитетних фахових виданнях.
Повернувшись до міста, почала думати над тим, який же університет обрати, варіант був лише один – Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка. Прийшла на розмову до ректора, який вислухав і підтримав моє прагнення займатися науковою та освітньою діяльністю. У день мого сорокаріччя ця відверта розмова стала для мене найкращим подарунком, а з першого вересня я вже працювала доцентом на кафедрі фізичного виховання, спорту та здоров’я людини.
Успішна кар’єра науковиці – це можливість повною мірою реалізувати себе та свої можливості, втілити в реальність власне бажання працювати далі та щоб досягнуті результати побачили інші. Щиро вдячна своєму науковому керівнику за те, що дала мені сильний науковий поштовх. За словами Віри Романівни Ільченко, найголовніша якість науковця полягає у тому, що напишеш стільки, щоб нічого не додати і нічого не можна було прибрати», – пригадує свій непростий шлях у науку Ліна Рибалко.
У науковому арсеналі Ліни Рибалко 248 статей, 9 монографій, із них 3 одноосібні. «Рецепт успіху» науковиці надзвичайно простий: «Від наукової діяльності треба вміти отримувати задоволення».
Пригадує один курйозний випадок у роботі: «Коли готувала першу монографію, дуже серйозно підходила до обкладинки. Як її зробити? Не просто написати, а малюночок, чи що. Студент-магістрант, який мені допомагав, одного разу говорить: «Ну це ж треба, Ви дивитесь тільки на ті картинки, які я вам даю з вензелями, і все в зеленому кольорі». І тоді я себе ловлю на тому, що це еколого-еволюційний підхід, він же в мені живе. А для студентів теж існує асоціація, що наука не стоїть на місці, кудись біжить, ми повертаємося, і відбувається новий виток подій.
Другий приклад – коли вирішила опублікувати свою статтю у досить авторитетному виданні «Біологія і хімія в школі».
«Навіть Віра Романівна, яка завжди підтримувала, махнула рукою, не поділяючи мого ентузіазму. Через місяць приходить лист від головного редактора, де зазначалося наступне: «Ваша стаття буде опублікована на безоплатній основі, ми вас запрошуємо провести семінар для наших викладачів. Це – новинка, такого підходу ніде немає». Так я на той семінар і не потрапила, через зрозумілі усім причини, хоча вони під мене підлаштовувалися, але це надзвичайно мотивувало на подальшу наукову роботу.
Молодим науковцям хочу побажати невпинного руху вперед, динамічного розвитку та здійснення найамбітніших наукових планів. Те, що в нас закладають викладачі в університетах та інститутах – це лише фундамент, а ви будуйте будівлю з власних можливостей і здібностей, щоб приносила вам задоволення. Не слід нічого боятися, бо скрізь все треба пробувати. Щось не вдалося – не повертайтеся та йдіть далі. Ну і звичайно кожен має бути впевнений в своїх силах. Сам ти себе не переконаєш займатися тим, чим треба. Все одно кожен вибудує свою траєкторію».
Завідувачка кафедри фізичної терапії і ерготерапії, кандидатка медичних наук, доцентка Вікторія Горошко наукою планувала займатися ще з дитинства.
«Вже у третьому класі мені виділили окрему шафу, де я мала можливість проводити свої перші дитячі експерименти. Вони були досить примітивними, але я все чітко конспектувала, виписувала на скільки це можливо і мої батьки досі зберігають цей записаний матеріал. Потім я почала проводити експерименти на собі, ну а далі, коли підросла, то вступила до медичного університету, де я вже проводила дослідження, працювала з пацієнтами. Ну і питання: йти в клініку чи йти в науку в мене ніколи не стояло на першому плані.
У мене в сім’ї більше 50% родичів – науковці, тому мені хотілося займатись теж науковою роботою, мені було цікаво. Це досить таки творчо, якщо підходити до цього по-справжньому. Своїх дітей я ростила так само, даючи їм можливість побачити світ різнобічно. Не так от, примітивно – зробив, отримав гроші, пішов, а мав перед собою різні шляхи досягнення однієї поставленої цілі. Для цього ми додатково вивчали й іноземну мову, і наразі я над цим працюю досить інтенсивно, шлях розвитку продовжується.
Що стосується успішної кар’єри науковця, знаєте, я над цим досить таки довго думала – що є успіхом для науковця: визнання його світом чи визнання його самим собою? І, в принципі, я прийшла до того висновку, що головне, щоб ти сам себе визнавав, і щоб твої винаходи не приносили шкоду людству. Інколи людство бува не готове до твоїх винаходів, як це були винаходи Леонардо да Вінчі, або як та ж атомна бомба. Тобто це сумні спогади, які дає наука, хоча я впевнена, що науковці, які працювали саме в лабораторіях, вони не думали, що це може принести шкоду людству», – розповіла науковиця.
З курйозних випадків пригадує дещо зі власного студентського життя:
«Завжди своїм дітям розповідала, як я починала свою наукову діяльність в лабораторіях, я уявляла, що буду в лабораторії працювати. У 90-х роках мені потрібно було привозити щурів для лабораторних експериментів. І я їздила по всій Україні, привозила по 2-3. І коли сідаєш у машину, розумієш наскільки це було важко взагалі. І розвела я їх до 700 штук. І коли мене питають: «Що ви розводили?», я кажу: «Ви знаєте, найбільше в житті мені вдавалося розводити щурів. Не курей, не качок. А от щурів вдавалося». Більше того, я їх навіть вітамінами годувала. Вставала в 6 годин ранку, їхала у віварій в університеті, щоб нагодувати своїх тварин, щоб вони далі росли і розмножувалися. От такі курйози початку наукової кар’єри».
Вчена Вікторія Горошко з 2012 року працює над патентами на наукові винаходи.
«Дуже цікаво працювати зі студентами, але все таки я науковець в душі, я не можу… мене це відволікає. Мені хочеться якраз працювати над статтями, над лабораторними дослідженнями. Я – фанат цього», – зізнається науковиця. – «Свій день планую так, щоб мати 2-3 години на написання статтей.
Хочу сказати тим, хто думає чи йти чи не йти в науку – ви знаєте, для заробітку не варто йти, але для власного задоволення, якщо ти відчуваєш, що це твоє, то все таки варто іти в науку і спробувати. Я працювала в бізнесі. Мені це було на користь, тому що коли я захистила кандидатську дисертацію, я була молодою, мені було 24 роки, і були досить важкі часи в науці. Довелося позайматися бізнесом, хоча мене все рівно тягло в лабораторію. І навіть там я змогла організувати свій процес так, щоб я змогла якісь робити міні-винаходи. Навіть у тій роботі підходиш до тієї роботи вже творчо, як мене навчили: предмет, об’єкт, дослідження і т.д. Кожну людину, кожну проблему ти розглядаєш як предмет дослідження».
Ще одна героїня нашого святкового довгочиту – кандидатка технічних наук, доцентка кафедри комп'ютерних та інформаційних технологій і систем Аліна Янко займається розробкою методів і цифрових компонентів комп'ютерних систем швидкої обробки цілочисельних даних у непозиційній системі числення в залишкових класах, підвищення швидкодії (продуктивності) комп’ютерних систем та достовірності обробки цілочисельних даних за рахунок розробки та впровадження методів контролю, діагностики та корекції помилок у системі залишкових класів, що відповідає напряму наукової роботи кафедри комп’ютерних та інформаційних технологій і систем.
У 2016 році вона успішно захистила кандидатську дисертацію «Методи та компоненти комп’ютерної системи швидкої обробки даних, представлених у залишкових класах» на базі Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Саме Аліна Янко стала лауреаткою Премії Президента України для молодих вчених 2020 року у суто жіночому колективі науковиць.
Доцентка має 125 публікацій, з них 121 наукові та 4 навчально-методичних. Після захисту кандидатської дисертації опублікувала 85 праць, у тому числі: 7 монографії у співавторстві (у т. ч. 1 – видано в країні ЄС, 4 видано в Сполучених Штатах Америки), 6 статей у фахових виданнях України, 1 стаття в науковому виданні інших держав; 45 – у збірниках матеріалів міжнародних та всеукраїнських науково-практичних та науково-технічних конференцій; 4 – навчально-методичних праць, у т. ч. 1 навчальний посібник, 8 публікацій у періодичних виданнях, які включені до наукометричних баз Scopus, 2 патенти на винахід та 6 патентів на корисну модель. Після захисту кандидатської дисертації брала участь у роботі 25 конференцій за профілем кафедри.
Наразі вчена успішно поєднує заняття науковою діяльністю та виховання маленької дитини.
Кандидатка технічних наук, доцентка кафедри економіки, підприємництва та маркетингу Навчально-наукового інституту фінансів, економіки, управління та права, лауреатка премії Президента України для молодих вчених Ксенія Чичуліна вирішила стати науковицею навчаючись в магістратурі, коли розпочала розробки для майбутньої дисертаційної роботи, займаючись експериментальними дослідженнями ресурсозберігаючих металевих конструкцій і їх надійності.
«Звісно, коли я закінчила Національний університет «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» за спеціальністю «Промислове та цивільне будівництво», паралельно здобуваючи другу вищу освіту за спеціальністю «Фінанси», я мріяла бути причетною до практичної складової науки, зокрема на рік поринути в інженерну діяльність. Так і сталося – я розпочала роботу інженером-кошторисником, займаючись розрахунком вартості елітного житла у Полтаві, але у мене завжди було бажання бути корисною і навчати студентів важливим питанням щодо опанування спеціальними навичками і професійними знаннями. Зараз я вже сертифікований кошторисник і можу поділитися своїм досвідом і знаннями в процесі викладання своїх дисциплін», – розповідає Ксенія Чичуліна.
«Ніяких особливих складнощів під час навчання в аспірантурі не було завдяки постійній підтримці, мудрим настановам наукового керівника – доктора технічних наук, професора Сергія Федоровича Пічугіна та адміністрації університету, які завжди давали «зелене світло» всім моїм науковим задумам і розробкам, допомагали в реалізації складних технічних рішень і проектів.
Щодо вибору теми дисертаційної роботи, то я завжди цікавилася проблемами надійності і безвідмовності будівельних конструктивних рішень, зокрема, легких металевих балок і ферм, популярність яких зараз набирає обертів за рахунок привабливих показників техніко-економічної ефективності. Саме наш стартап легких конструкцій з гофрованою стінкою увійшов до фіналу конкурсу «Sikorsky Challenge 2019» та привернув увагу потенційних інвесторів.
Дійсно, я завжди знаходжусь у науковому пошуку і прагну вдосконалення, вважаю себе успішною і щасливою науковицею, тому що моя робота приносить мені задоволення і користь іншим, а це головне. За час роботи в університеті я маю більше 200 науково-методичних праць в т.ч. публікаціїї в НМБД Scopus, більше 30 патентів на корисні моделі і авторських свідоцтв, неодноразово приймала участь у реалізації наукових тем з державним фінансуванням та комерціалізації наукових розробок, здійснювала керівництво проектом у рамках програми ЄС Еразмус+ також була керівником багатьох студентських наукових робіт, які здобули перемогу на Всеукраїнських і Міжнародних конкурсах, і здобула звання лауреата премії Президента для молодих науковців. Головне ніколи не зупинятись на досягнутому і рухатись за покликом своїх думок.
Коли робота в радість курйозів може трапитись дуже багато. Очолюючи Раду молодих учених з 2018 по 2020 рік, маючи постійний конект з креативною і талановитою молоддю, ми неодноразово збиралися для написання наукових проектів і обговорювали плани на майбутнє щодо наших наукових ініціатив і подальшої їх реалізації. У процесі такого обговорення дуже часто ми жартували і сміялися, як одна велика університетська родина. Саме у такій теплій дружній обстановці і народжувалися цікаві проекти, перспективні інноваційні рішення.
Побажання молодим науковцям тільки одне – продовжити плеяду видатних науковців Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» та продовжити напрацювання своїх вчителів під гаслом «Наука майбутнього – наука молодих», тож приєднуйтесь до дружньої родини нашої Альма Матер!».
У 2022 році команда науковиць Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка», яку очолила Ксенія Чичуліна, стала переможницею конкурсу проєктів Жана Моне Програми Європейського Союзу Erasmus+. Авторський модуль «Реформування екологічної, енергетичної, економічної та фінансової сфер України в умовах євроінтеграції» увійшов до переліку рекомендованих ЕАСЕА до фінансування.