Живучи в нашому шаленому ритмі, ми ,поспішаючи з одного місця в інше, не помічаємо нічого навколо. В нашому місті дуже багато гарних і цікавих будинків. Вони усі різні, відрізняються за архітектурними стилями, і кожен з них пам’ятає свою історію, і долю тих людей з якими вони були пов’язані.
Дуже багато моїх гостей і навіть місцевих знайомих запитують мене завжди про гарненький будиночок по вулиці Жовтневій 39. Зараз це Управління СБУ у Полтавській області. Хоча він і казковий по зовнішньому вигляду, але в його стінах в певний час відбувалися не дуже радісні події.
У 1900 році на місці цього будинку, знаходився невеличкий будиночок, який належав Петру Павловичу Старицькому. Він народився на Полтавщині у поміщицькій сім'ї, працював потім на Кавказькій залізниці, а у 1871 році, коли вийшов у відставку, переїхав до Полтави, і був головою земської повітової управи.
Саме у цей будиночок у 1900 році переїздить з Петербурга родина Володимира Галактіоновича Короленка. З прийняттям рішення побудови приміщення для Дворянського Селянського банку будинок Старицького був знесений, і 18 червня 1903 року родина Короленка переїхала у будинок лікаря О.В. Будаговського, по вулиці Садовій.
З переведенням з Ромен у Полтаву у 1852 році велетенського Іллінського ярмарку почалася нова сторінка історії міста. Полтава перетворилася на великий центр торгівлі, пожвавішала економіка, почалося будівництво. Все це сприяло виникненню кредитних і банківських установ. У 1852 році для обслуговування ярмарку відкривається перший у Полтаві банк – відділення Харківського комерційного банку. У 1900 році у Полтаві було уже 6 кредитних установ: відділення державного банку, відділення Кременчуцького Комерційного банку, Товариство взаємного кредиту, відділення Селянського банку, відділення Державного дворянського банку, Полтавський земельний банк. Заснування кожної установи передбачало побудову нових будівель.
Один із таких будинків, що зберігся до нашого часу і є будинок Селянського дворянського банку, який побудований київським архітектором О. Кобелєвим у стилі модерн у 1909 році, і є справжньою окрасою Полтави.
Двоповерхова будівля з декоративної червоної цегли містить елементи давньоруської архітектури і відповідає загальному спрямуванню стилю модерн початку 20-го століття. У оздобленні фасадної частини будівлі застосовані мозаїчні панно, різнокольорові керамічні вставки. Головний вхід прикрашає двоскатне стрілчате крильце, в нішах якого пригорнулися статуї птиці-фенікс – давньосхідні символи відродження. До речі, О. Кобелєв – автор банківського будинку у Києві, у якому в наш час розташовувався національний банк України.
Після будівництва у Полтаві ще декількох будинків, офіційна школа віднеслася негативно до пошуків російських національних форм в архітектурі. Архітектор Л. Вайнгорт так характеризував російський архітектурний стиль будинку Селянського Дворянського банку:"Фасади стилізовані під форми російської архітектури 18-19 століть, з використанням декору в кольоровій кераміці і пластиковими бетонними деталями. Стіни фасадів оздоблені темно і червоним "кабанчиком"". Така архітектура була як би протилежної форми українському модерну Губернського земства (Полтавський краєзнавчий музей).
Першим керуючим Селянського Дворянського банку став Квітка Дмитро Костянтинович, випускник Полтавського і Петербурзького Кадетських корпусів.
Із встановленням радянської влади будинок Селянського Дворянського банку перейшов до каральних органів ВЧК. І з цього моменту починається чорна смуга в історії цього будинку. 27 вересня 1937 року разом з утворенням Полтавської області було сформоване і обласне управління КДБ. Селянський банк, у підвалах якого переховувався золотий фонд та інші цінності, після революції став місцем "переховування" кращого українського людського фонду Полтавщини.
Політичний терор проти власного народу більшовики вели, не припиняючи, з моменту захоплення ними влади. Поштовхом до репресій стали провали у здійсненні колективізації, промислового будівництва, інших заходів сталінського керівництва, вину за які поклали на "шкідників", "замаскованих ворогів", "націоналістів". У застінках будинку НКВС було винищено цвіт полтавської інтелігенції: професор В. Щепотьєв, письменники П. Капельгородский, Г. Коваленко, ректори Будівельного та Сільськогосподарського інститутів Т. Манька і І. Сердюка та багато інших.
Про жахіття, які творилися в цьому будинку, розповідав колишній "ворог народу" О. Рощинський:"У той страшний жовтень 1938 року доля нас звела в 17-ій камері – колишнього директора (Т. Манько) та його студента (О. Рощинський). Спочатку Терентій Титович мав, можна сказати, пристойний вигляд, та з кожним допитом, коли слідчі вибивали зізнання, на очах мінявся на гірше. Страшенно схуд, під очима – хворобливі синці, все обличчя заросло волоссям…А під кінець жовтня, увечері, його і ще чотирьох катерників забрали і більше я їх не бачив. Ми догадувалися, що їх "пустили в расход", бо так повторювалось часто".
Полтавський педагог і краєзнавець Анатолій Дяченко, який п’ятнадцятирічним школярем перебував під арештом у 1937 році в цьому будинку, в автобіографічній книзі "Я – син ворога народу" пише:"І тут мої спостереження перервав нелюдський скрик, який пролунав невідомо звідки. Він підняв на ноги не лише мене, а й чергового…Скрізь загрюкали двері…Почувся звук, що нагадував скрегіт металевих санчат, які тягнуть по голосу асфальту. Декілька військових побігли сходами нагору. Ми з черговим стояли майже поруч нерухомо. Я відчував, як починаючи від ступні, дерев’яніють ноги, потім живіт, спина…На другому поверсі неголосно заговорили, зарухалися, хтось комусь голосно сказав:
- Передай, что следствие закончилось.
Я насмілився повернути голову. Сходами спускалося четверо. Вони майже волоком тягли щось замотане, мабуть, у синю скатертину і схоже на тіло людини і зникли за дверима, через які з двору вранці завели і мене".
Безжалісна каральна машина перемолола і тисячі доль чекістів, зокрема полтавських. Протягом 1936-1937 років у сталінських таборах закінчили життя 71 чекіст.
Під час окупації Полтави у 1941-1943 роках будинок було використано під німецьку військову комендатуру.
З 1991 року в будинку розмістилася Служба Безпеки України. Головне її завдання: боротьба з розвідувально-підривною діяльністю іноземних спецслужб, розповсюдженням наркотиків, незаконними валютними операціями, контрабандою, виявлення на території області організованих злочинних груп.
От така не дуже весела історія такого гарного, казково-лялькового будиночка. І справді ніколи не потрібно судити про усе за зовнішнім виглядом. Тому що за гарним поличчям завжди може приховуватись темний зміст.