Полтавець Валерій "Француз" Константинів віддав життя за Україну у бою на Харківщині

11-го квітня на Харківщині у бою із російськими загарбниками загинув боєць добровольчого батальйону «Карпатська Січ» полтавець Валерій «Француз» Константинів. 

Один із близьких друзів Валерія розповів про його життя та останні дні, які він присвятив захисту України від російських окупантів.

Народився Валерій 28-го серпня 1979-го року у родині військового льотчика. Довгий час жив та навчався у Полтаві – спершу у 33-ій, потім – у 16-ій школах. Після закінчення школи багато працював за кордоном, останні роки – у Нідерландах. Там його 24-го лютого зустріла звістка про початок повномасштабної війни росії проти України. Валерій їхав за кермом буса, коли йому подзвонив знайомий голландець і сказав: «Валера, війна почалася, на вас напала росія!». Валерій не вагався ані миті, подзвонив роботодавцям і повідомив: «У нас війна почалася, я поїхав воювати!».

Доїхав до кордону, побачив величезні пробки і тисячі людей, які через війну залишали України. У дорозі познайомився із двома українками та хлопцем із Німеччини. Одна із дівчат поверталася до Києва із Англії, де вона жила останні двадцять років та працювала у поліції. Інша, яка працювала у Польщі, їхала до рідного Львова. Німець, коли дізнався про початок війни, вирішив поїхати до дівчини у Київ. Прикордонники, дізнавшись, що компанія повертається в Україну, допомогли пройти митницю по зеленому коридору за дві хвилини.

Після кордону вони вирушили спершу до Львова, а звідти – до Києва. До столиці дісталися 28-го лютого, на під'їздах було видно сліди обстрілів та чутно звуки повітряних сирен. Потім німець поїхав до дівчини, дівчата залишилися у Києві волонтерити та допомагати людям, а Валерій записався у добробат, отримав форму, автомат, пістолет та залишився боронити Київ.

Був зокрема у районі вибуху антени телерадіокомпанії, яку обстріляв російський винищував. Тоді поряд загинули цивільні люди…

Потім Валерій поїхав на Житомирську трасу, зачищати Київщину від російської нечисті. Там уже була інша, окопна війна. Два дні разом із побратимами заривалися у землю, спали та ночували в окопах. Там він пробув два тижні, а потім поїхав виганяти окупантів із міста Ірпінь. Розповідав другові, щоб там було дуже жорстко. Після звільнення Київщини вирішив їхати зі своїм добробатом до Харкова чи Маріуполя – куди вийде.

Вийшло, що потрапили під Харків, де йшли запеклі бої. Там Валерій брав участь у боях за звільнення нашої землі. Завжди лишався позитивним і був великим авантюристом. Йдучи на завдання, посміхаючись, говорив, «ще танк сп…дим»!

11-го квітня Валерій Константинов пішов у розвідку зі своєю групою на бойове завдання, потрапив під обстріл і отримав смертельне поранення. Друзі згадують, що Валерій мріяв швидше виграти війну, змінити автомат на спінінг і посидіти біля бережка. Він навіть на хвилину не замислювався про те, щоб повертатися без перемоги!

Поховали українського захисника 15-го квітня на центральному кладовищі Полтави поруч із батьками та рідним братом, який трагічно загинув у 2003-му році.

Вічна пам'ять вірному сину України!