Проголошення Соборності 22 січня 1919 року - історичний акт об’єднання українських земель в одній державі. Акт Злуки між УНР і ЗУНР увінчав столітні прагнення українців, розділених і поневолених Російською та Австро-Угорською імперіями, жити в єдиній незалежній державі. Об’єднання українських земель відбулося з ініціативи і власної волі українців, а не було накинуто насильно зовнішніми чинниками. Подія заперечує тези ворожої російської пропаганди про те, що єдність України - результат політики Леніна чи Сталіна. Національна єдність – обов’язкова передумова успішного спротиву зовнішній агресії. Пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Українську державу зберігали мешканці Західної України й українська політична еміграція в країнах Західної Європи й Америки. Ідея соборності була ключовою для наступного покоління учасників українського визвольного руху у XX столітті 1920-1950 років. Головною метою боротьби Української повстанської армії було створення Української соборної держави. В ході сучасної російсько-української війни українські військові, так само, як і їхні попередники 100 років тому, відстоюють незалежність і соборність. В лавах Збройних сил за цілісність нашої держави борються вояки, що походять з усіх її куточків.
Акт злуки між УНР і ЗУНР - пролог до постання сучасної соборної держави
На рубежі 1918-1919 років виникли сприятливі обставини об’єднання України. 1 грудня 1918 року на залізничній станції Фастів між представниками ЗУНР і УНР було підписано «предвступний договір» (тобто попередній) про їхні наміри щодо майбутнього об’єднання в одну державу. ЗУНР заявляла про «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою». З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку». 22 січня 1919 року в першу річницю проголошення Четвертого Універсалу в Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких проголосили Універсал Директорії Української Народної Республіки про злуку із Західно-Українською Народною Республікою.
Наступного дня, 23 січня, у приміщенні київського оперного театру (сучасна Національна опера України імені Тараса Шевченка) Трудовий Конгрес України, заслухавши й обговоривши згадані документи, схвалив їх, надавши законного юридичного характеру. Президента УНРади Євгена Петрушевича незабаром обрали до складу Директорії. ЗУНР дістала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Розпочалася активна співпраця в економічній, військовій та культурних сферах. Великим культурним здобутком у той час було створення Української республіканської капели на чолі з Олександром Кошицем. Вона давала концерти не тільки в Україні, а й гастролювала Європою. До її складу входили й галичани Микола Чайківський, Остап Вахнянин, Юрій Вінцковський, Роман Кирчів, Михайлина Орисик, Олександр Пеленський, Софія Колодіївна, а також Ольга Копачук із Буковини.
Об’єднання не було доведене до кінця. Головна причина – агресія більшовицької Росії. Директорія УНР та її уряд під натиском агресорів залишили Україну. Не в кращій ситуації була й ЗУНР, перебуваючи у стані постійних військових дій з поляками. Але Акт злуки залишився подією, що мала велике історичне значення для українського суспільства і стала прологом до постання сучасної соборної суверенної України.
Діячі Директорії УНР з Полтавщини – учасники і організатори Акту злуки
Загальновідомо, що очолював Директорію УНР уродженець Полтави Симон Петлюра. Як голова Українського військового комітету Західного фронту Петлюра був делегований на перший Всеукраїнський військовий з’їзд, що відбувся у Києві 18-21 травня 1917 року. Тут його обирають головою Українського Генерального Військового Комітету, а після утворення першого уряду УНР — першим Генеральним секретарем військових справ. У цей час Симон Петлюра всю енергію спрямовує на створення українських збройних сил. Наприкінці 1917-го, не погоджуючись з політикою голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка, виходить з уряду й виїжджає на Лівобережжя. Там організовує Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918-го відіграє вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації більшовицького повстання на заводі «Арсенал». Петлюра безпосередньо керує взяттям заводу українськими військами.Після гетьманського перевороту 28 квітня 1918 року Симон Петлюра став на чолі Київського губернського земства і Всеукраїнського союзу земств. У липні 1918-го Петлюру було заарештовано, але за чотири місяці звільнено.Переїхавши до Білої Церкви, де бере участь у протигетьманському повстанні, входить до складу Директорії УНР і очолює Армію УНР як її Головний Отаман. Після відходу Армії УНР з Києві та від’їзду Винниченка за кордон 11 лютого 1919 року Симон Петлюра стає головою Директорії. У важких внутрішніх і зовнішніх умовах протягом 10 місяців він очолює збройну боротьбу Армії УНР (згодом — об’єднаних армій УНР і УГА) проти більшовиків і Денікіна. Опинившись в оточені ворожив сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою виїжджає до Варшави шукати підтримки й союзників. Армія ж УНР за його наказом іде в перший Зимовий похід.
Також варто добрим словом згадати ще й уродженця гетьманської столиціГадяч на Полтавщині Андрія Макаренка. З початку Української Революції організатор українських залізничників і голова їхньої спілки. У період Української Держави (гетьманату) — директор департаменту в міністерстві залізниць. Після скинення влади Павла Скоропадського увійшов до Директорії УНР. З 1920-х років в еміграції. З січня 1921 року входив до складу Всеукраїнської Національної Ради (утворена 4 січня 1921). У 1920-30-х рр. мешкав у Чехословаччині і Австрії. Захистив докторську дисертацію у Вищому Українському Педагогічному Інституті. У 1928-29 Макаренко разом із однодумцями створив Українську Національну Раду за кордоном (УНРЗ), яка стала представницьким органом наддніпрянських українців у еміграції. У післявоєнний час жив у Німеччині, допомагав українським біженцям уникнути депортації до СРСР. З 1951 оселився в США. Помер у Х'юстоні (штат Техас, США).
Спогади і виступи полтавців про Акт Злуки між УНР і ЗУНР
Із виступу Симона Петлюри, члена Директорії УНР. Київ. 22 січня 1919 р.: «Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати «Слава!» вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами «Слава!», коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите «Слава!», не словом, а ділом».
Зі спогадів Віктора Андрієвського «З минулого»: «От військові оркестри заграли «Ще не вмерла»! На дзвіниці Софії загув дзвін. Серед натовпу рух і чути голосне: «Слава!... Їдуть!... Їдуть!... То Директорія!..». Та от усе стихає, як на команду. Люде знімають шапки: по чотирьох кутах площі чотири диякони читають Акт Злуки усіх українських земель во єдине тіло. І сльози навертаються мені на очі...»
Віктор Андрієвський — громадсько-політичний діяч, публіцист, педагог.
1907-17 — гласний Полтавського губернського земства, 1913–16 — гласний Полтавської міської думи, член полтавської «Громади». 1917-го стає одним із засновників Української партії хліборобів-демократів (Лубни). Цього ж року знову обраний гласним Полтавської міської думи. Із кінця 1917 до квітня 1918-го — комісар освіти УНР у Полтавській губернії.
1920 року у складі Державної капели під керівництвом Олександра Кошиця виїжджає до Польщі, де у 1920–30-х роках працює директором української таборової гімназії у м. Каліш. Публікує спогади про перебування капели Кошиця на Закарпатті. Згодом живе у Чехословаччині та Німеччині. У повоєнні роки займається публіцистичною діяльністю. Автор низки творів про події 1917-19 років в Україні (зокрема спогадів «З минулого») та проблеми національно-державного відродження України. У рамках декомунізації, з ініціативи голови Полтавської міської «Просвіти», першого заступника Державного архіву Полтавської області Тараса Пустовіта у Полтаві з’явилася вулиця на честь Андрієвського.
Упорядкував Олег Пустовгар, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами офіційного сайту УІНП)