Нині в тренді розповідати широкому загалу про свій досвід боротьби із COVID-19. І тут майже за Толстим, де «кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму»: у кожного хворого своя історія, адже люди переносять інфекцію по-різному. А ось лабіринтами нашої медичної системи блукають однаково.
Я так досі і не зрозуміла, чи хворіла на коронавірус. Я відчула нездужання 9 жовтня. Тут варто згадати, що навіть на обкладинці моєї дитячої карточки великими літерами було написано «часто хворіє», тож відомі вже симптоми я сприйняла, як ознаку сезонного ГРВІ. А вже коли слабкість, біль у всьому тілі і високу температуру відчув мій чоловік, для котрого ГРВІ — хвороба невідома, стала діяти, як наказує Міністерство охорони здоров’я, — зателефонувала сімейному лікарю. Вона порадила певне лікування, яке поки що не передбачало «важкої артилерії» у вигляді антибіотиків, а також порекомендувала в разі погіршення стану здоров'я звернутися в ізолятор третього поліклінічного відділення 1-ї Полтавської міської клінічної лікарні, що по вул. Маршала Бірюзова, 26/1, де приймає лікар сімейної медицини й можна здати аналізи для ПЛР-тесту.
За кілька днів нам стало гірше, у чоловіка трималася температура 38,5, що не збивали жарознижувальні таблетки. Зателефонувавши 13 жовтня в реєстратуру відділення, ми записалися на прийом в ізолятор на 15 жовтня, з розумінням поставившись до того, що нині якраз пік захворювань, друга хвиля, потрібно бути людяними і зберігати чемність, якщо поза записом ідуть на прийом люди, бо, може, їм потрібніше. Все це ми вислухали телефоном від жіночки з реєстратури. Чоловік усе поривався звернутися до приватної клініки, але я його переконала, що первинна ланка медицини у нас відпрацьована, що з коронавірусом не жартують, є протоколи дій, а тому варто довіряти державній системі охорони здоров’я.
Знаєте, нам дуже поталанило, що цього року тепла погода трималася досить довго. Адже чекати прийому лікаря в ізоляторі довелося на вулиці. Правду кажучи, там є чотири лавочки, але людей було стільки, що декому довелося стояти, і моєму чоловікові також. Одна молода жінка лежала — настільки почувалася недобре. За попереднім записом ми мали б потрапити до лікаря о 10.30, прибули заздалегідь (як ми помилялися!). Перед нами були люди, яким, як нас і попереджали, більше потрібно, тому вони чекали своєї черги поза призначеним часом. Ми зберігали людяність.
В ізоляторі приймали по одному пацієнту, подовгу. Прийом вела чергова лікарка, так що не кожен хворий міг натрапити на свого сімейного. Подружня пара, яка поперед нас очікувала на свою чергу «без черги», була похилого віку, жінці зовсім стало зле — і вона лягла чоловікові на руки. Ми зберігали людяність.
Людяність почала зрадливо танути, коли пішла друга година перебування в черзі (чоловік стояв із температурою біля 39). О 13-й годині, після того, як нарешті з ізолятора вийшла літня подружня пара, його двері з того боку зачинили. «Перезмінка!» — повідомили. Не скажу, що ще одна година чекання пройшла непомітно. Впродовж цього часу до реєстратури ходили «гінці», які так і не з’ясували, коли ж відчинять заповітні двері. У черзі висували версії кварцювання приміщення, відзначення дня народження в обідню перерву, того, що лікарі «скінчилися»… Але всі вони були далекі від правди, що виявилася занадто простою і цинічною.
Нарешті о 13.30 вхід до ізолятора відчинили, і через чотири (!) години, як ми приїхали до третього поліклінічного відділення, чоловік, остаточно втративши людяність і не пропустивши поперед себе жінку, котра хотіла пройти поза чергою, таки зайшов до лікаря. А після нього прийняли й мене.
Лікарка й медична сестра були дуже сердиті й обурені. З’ясувалося, що коли вони прийшли на зміну, їм, окрім масок, не видали інших засобів індивідуального захисту: ні захисних екранів, ні бахіл, про спеціальні костюми навіть не йшлося. Тому вони відмовилися починати роботу, що й стало причиною затримки. З їхніх слів, завідувачка відділенням сказала, що й маски досить, а згодом видала лікарці захисний екран «з особистих запасів». До речі, захисний екран у медсестри був її власний. Ця ж медична сестра продемонструвала мені ноги, замотані в… пакети для сміття. І сказала, що замість одноразових їй видали якісь старі звичайні штани. А тим часом в офіційних джерелах (і я як журналіст ними користувалася) поширювали повідомлення про те, що медичні заклади стовідсотково забезпечені засобами індивідуального захисту.
Лікарка взяла у мене аналіз для ПЛР-тесту, написала перелік ліків і відпустила. Перед тим, як піти, я запитала, чи не має вона бажання перевірити у мене сатурацію, на що лікарка відповіла: «Це, звісно, можна зробити, але пульсоксиметр у нас зламаний». — «А може, ви дасте направлення на рентген або на КТ (особливо чоловіку, бо в нього ж тиждень підозріла температура)?» — «Не бачу жодних показань».
Після кількох днів безуспішного лікування, після того, як чоловік продовжував втрачати сили, хоча температура дещо знизилася, ми вирішили таки зробити комп’ютерну томографію, щоб подивитися, що робиться в легенях. «Більше з державною медициною я справ мати не хочу», — сказав він. Ми звернулися в приватний медичний центр, і добре, що вчасно. Результат обстеження показав «каламутне скло», 25% враження легень. Далі продовжили лікування у приватного лікаря, призначення якої кардинально відрізнялося від того, що дали в ізоляторі, і полегшення від якого настало майже відразу.
Але розповідь не про переваги чи недоліки тієї або іншої форми медицини. Мова про організацію праці і лікувального процесу. Про забезпечення захисту лікарів на папері і насправді. Про кадрову проблему в медичній галузі і про те, що вона не тому, що лікарі хворіють і навіть помирають від страшної інфекції. А про те, що коли чиновникам, медичним менеджерам важливіше догодити тим, хто вгорі (в місті, області, на рівні держави), то воно так і виходить. До речі, наша сімейна лікарка звільнилася, не перейшла на іншу роботу, а просто звільнилася. Мабуть, була її черга «добувати» захисний екран.
А про результати наших ПЛР-тестів ми дізналися більше ніж через місяць. Щотижня я телефонувала в реєстратуру 3-го поліклінічного відділення, де спочатку спілкувалися зі мною так, наче щось із аналізами трапилося: то перепитували, чи справді ми їх здавали, то сумнівалися, що ми були на прийомі. Потім заспокоїли: мовляв, кількість аналізів велика, чекайте. Ну, я ж журналіст, про ситуацію з тим, що довелося навіть задіювати приватні лабораторії в Харкові й Києві, знаю. Тож чекала.
А минулого тижня зі мною говорили аж три медичні працівниці! Одна з них нарешті повідомила результат ПЛР-тесту чоловіка — він виявився негативним. Щодо мого спочатку сказали, що його немає, потім наче є і теж негативний, але якось невпевнено. І тут уже я засумнівалася: «а чи був хлопчик»? Мої сумніви посилилися, коли дізналася про півтори тисячі тестів, що поїхали до Києва й повернулися назад ні з чим, без результатів. Могло статися, що й наші були серед тих, кому «не пощастило». Втім, це лише припущення.
Зрештою, кому ці результати, більше ніж через місяць, потрібні? Хіба що увійшли до статистики, тієї, виходить, що сьогодні показує результати місячної давнини.
Авторка: Людмила Абрамова