Піти на пенсію – і стати екстремалом
Полтавцю Андрію Чернову – 60 років. З них 20 років він працював у Арктиці на березі Карського моря. У гідрометеорологічній службі займався метеорологічними приладами та зв’язком. Побував на Новій Землі, островах Білий та Діксон. Після виходу на пенсію переїхав до Полтави, у якій жили його батьки.
Одразу вирішив, що на пенсії не буде сидіти на лавочці біля під’їзду. І почав цікавитися різними видам спорту. Іще із дитинства він займався лижним спортом, великим тенісом, крім цього, веде активний спосіб життя та впродовж 30 років робить ранкову зарядку. Щозими робить близько 500 спусків у гірськолижному комплексі «Сорочин Яр». У складі груп підіймався на гірські вершини Карпат.
А у 2017 Андрій познайомився із групою людей, які займалися парашутними стрибками. І ця тема його зачепила. Справа у тому, що його батько – Геннадій Сергійович – у свій час служив на бомбардувальнику і часто розповідав про стрибки із парашутом. Особливо запам’яталася йому історія про екстрене десантування із падаючого літака.
Історія про падаючий бомбардувальник та «американських шпигунів»
Батько вже після війни служив стрілком-радистом на бомбардувальнику. Під час навчальних бомбометань два сталася позаштатна ситуація. Один із бомбардувальників перебував на більшій висоті та невчасно скинув бомби. Муляжі, звісно. Але вони пробили плоскості нижнього літака, на якому був і мій батько. Пролунала команда: «Залишити літак!» А він, зазвичай, скидав лямки парашута із плечей. Доки він його одягнув, доки застібнув – увесь екіпаж вже вистрибнув. Лишився тільки він і командир. Вони вистрибнули десь через півхвилини. Літак впав десь у лісі. А вони на своїх парашутах приземлилися у полі далеко за полігоном. Там були якісь місцеві жителі, які із лопатами та вилами у руках оточили їх і взяли «у полон». Відвели до сільської ради і здали як «американських шпигунів». Потім вже приїхали військові із частини та забрали їх.
Фото ілюстраційне (Авт.)
«У оголошенні було написано: «Дзвоніть, доки не передумали!» І я подзвонив!
Після зустрічі із парашутистами у 2017-му думка про стрибки засіла у голові героя нашої розповіді. І крутилася там цілий рік. Тут він якось побачив оголошення «Шалених равликів» про організацію стрибків у харківському аероклубі імені Гризодубової. Місяць зважувався на поїздку туди. І якось на очі потрапило чергове оголошення із запрошенням на стрибки. Там був номер телефону і підпис: «Дзвоніть, доки не передумали!» Він зрозумів – іще день роздумів і він дійсно передумає. Тому подзвонив. За три тижні зібрали групу для стрибків та поїхали до Харкова.
По приїзді цілий день проходили навчання на базі аероклубу. Інструктор найбільше наголошував на безпеці: як готуватися, як вистрибувати, як поводитися у повітрі, як приземлятися. Учасників групи підвішували на спеціальні системи, щоб вони відчули – як це знаходитися під куполом. Інструктори навчали розкручувати стропи, користуватися запасним парашутом, правильно приземлятися, складати парашут після стрибка.
Перший стрибок і відео на висоті у 700 метрів
Мій перший стрибок був на звичайному некерованому купольному парашуті Д-5. Доки ми цілий день навчалися, ніяких думок і страхів не було. А коли залишилася година до стрибка, у голову почало різне приходити. Ні, не страх. Скоріше, переймався, щоб усе вийшло, як нас навчали: «А як це буде? А чи зможу я виконати усе правильно? А чи не забуду послідовність дій?» У голові постійно прокручував «молитву залишення літака» - «501, 502, 503, смикнути кільце, подивитися, чи розкрився купол, зняти запобіжник на запасному парашуті».
Вже у повітрі всі зайві думки зникли.
Ми злетіли, нас пристебнули до спеціального стабілізуючого тросу. Пішла команда: «Приготуватися!» І потім найпротивніше, що є у будь-якому стрибкові – сигнал «Пора стрибати!». Він такий різкий, неприємний. Після нього правда якісь мандраж виник, мурашки побігли по шкірі. Потім відкрили люк, ми вишикувалися у чергу. І кожні три секунди – «Пішов! Пішов! Пішов!»
Я вилетів із люка і одразу зіткнувся із тим, чого на землі під час навчання не було – потоком повітря на швидкості 180 кілометрів на годину. Мене одразу знесло в сторону і почало обертати. Я спокійно відрахував: «501, 502, 503» і смикнув кільце. Купол відкрився, я зняв запобіжник на запасному парашуті та заспокоївся. Вишу під куполом на висоті десь у 700 метрів і думаю: «Ну от – збулася мрія ідіота!» Щоправда, у мене була іще одна заготовка, яку я хотів зробити у повітрі. Нам категорично забороняли брати у стрибки мобільні чи фотоапарати, але я таки проніс екшн-камеру. І от, доки летів донизу, записав фразу із мультфільму про Вінні-пуха: «Если б мишки были пчелами, то они бы нипочем, никогда и не подумали так высоко строить дом!»