У День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні ми згадуємо історії одинадцяти уродженців Полтави, які за свою мужність та доблесть отримали звання Героя. І пам'ятаємо про подвиг мільйонів інших, можливо, не удостоєних високими нагородами, які віддали своє життя на фронтах найстрашнішої із воєн.
Сергій Волкенштейн (1900-1977)
Сергій Волкенштейн народився у Полтаві у 1900-му році. У вісімнадцять років добровольцем пішов до Червоної Армії. Після цього залишився на військовій службі. Перед початком Другої світової був вже начальником Київського артилерійського училища. Із перших днів війни писав рапорти і вимагав відправити його на фронт. Його спочатку призначили начальником штабу артилерії Волховського фронту, а потім – командиром новоствореної 17-ої артилерійської дивізії.
У березні 1943 року на Волховському фронті з’єднання успішно виконало прорив довготривалої оборони ворога, що дало можливість розширити прорив блокадного кільця на південний схід від Ленінграда. У травні 1943 17-та дивізія Волкенштейна пішла маршем на Брянський фронт. Після цього брала участь у боях на Курській дузі, форсуванні Дніпра, звільненні Києва. Потім відзначилась у Львівсько-Сандомирській операції, боях у Карпатах, Вісло-Одерській операції, битві за Берлін та звільненні Праги. Всього за роки війни 17-та дивізія під командуванням Волкенштейна здійснила 30 проривів оборони ворога. За мужність і відвагу, уміле керівництво військами 29 травня 1945 року генерал-майора артилерії Сергія Волкенштейна нагородили званням Герой Радянського Союзу.
Після війни Сергій Волкенштейн продовжив службу у збройних силах. Після виходу у відставку жив у Москві. Помер у 1977 році.
Михайло Геращенко (1906-1972)
Михайло Геращенко народився у 1906 році у Полтаві. Після школи працював на Полтавській ковбасній фабриці, потім – слюсарем Водоканал-тресту. У 1941 році став курсантом Миргородського військового училища. Воював на Центральному та Білоруському фронтах. Двічі отримував поранення. Взвод лейтенанта Геращенка особливо відзначився у боях за звільнення України влітку-восени 1943 року. Під час боїв на Дніпрі взвод Михайла Геращенка в числі перших форсував річку неподалік села Сивка. 27 вересня вони вступили у бій із ворогом на правому березі Дніпра. Ось як про цей бій розповідають у нагородному листі Михайла Геращенка
«У боях за правий берег річки Дніпро 27 вересня 1943 року Геращенко був атакований супротивником. Підпустивши гітлерівців на близьку відстань, взвод Геращенка відкрив кулеметно-рушничний вогонь, що примусило ворога відступити, залишивши на полі бою 30 солдатів та офіцерів. Контратаку німців відбили, взвод просунувся вперед і сприяв висадці на берег всього батальйону». Під час бою Геращенко був поранений, але продовжував битися і командувати взводом. Через два дні у бою за село Ротичі Чорнобильського району Київської області Михайло Геращенко продемонстрував відвагу та залізну витримку і особистим прикладом надихав бійців. У цьому бою був повторно поранений, але не пішов із позицій, навіть спливаючи кров’ю. І не залишив своїх бійців, доки вони остаточно не закріпилися у зайнятому селі.
Після бою командира взводу доставили спершу у медсанбат, а потім – у госпіталь. Там лікарі більше восьми місяців боролися за його життя. 17 жовтня 1943 року за мужність та відвагу під час боїв при форсуванні Дніпра Михайлові Геращенку присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Після госпіталю Михайло Геращенко вже не зміг повернутися до армії. Став залізничником і допомагав доставляти на фронт продовольство, резерви та техніку. Після закінчення війни мешкав у Харкові, працював на транспорті. Помер у 1972 році.
Георгій Дикун (1915-1994)
Георгій Дикун народився у 1915 році у Полтаві. Навчався у середній школі №1, потім працював на заводі токарем. У армії – із 1936 року. Закінчив танкове училище. Під час війни брав участь у боях на Ленінградському, Північно-західному, Центральному, 2-му і 1-му Українських і 1-му Білоруському фронтах. П'ять разів був поранений.
Відомий яскравий епізод із бойового шляху Георгія Дикуна. Це сталося у січні 1945 року на території Німеччини. Розвідгрупа під командуванням гвардії майора Дикуна у складі шести танків, чотирьох бронетранспортерів і п'ятнадцяти мотоциклів отримала завдання захопити переправу в районі міста Накель, а також розвідати розташування і чисельність ворога та захопити місто Моротшен. Розвідники пізно вночі проникли у тил ворога. Першими на вулиці міста увірвалися танки, потім – бронетранспортери. Несподіваний напад заскочив гітлерівців зненацька. У результаті цього бою німці втратили 300 солдатів та офіцерів загиблими. Також розвідгрупа звільнила 200 радянських військовополонених. Вранці розвід групуатакували значні сили німців. Бій тривав цілий день і після отримання нового завдання розвідники залишили місто. Їх переслідували ворожі літаки і бійці зуміли збити один із них з крупнокаліберного кулемета та взяти у полон двох льотчиків. Після виконання бойового завдання група пішла на з’єднання із наступаючими частинами радянської армії. За час рейду, який тривав п’ять днів, розвідники пройшли 200 кілометрів у тилу ворога, знищили близько 1200 солдатів та офіцерів, один обоз, 12 гармат, шість автомашин та багато іншої техніки.
24 березня 1945 року за зразкове виконання завдання командування і проявлені при цьому мужність і відвагу командиру 16-го гвардійського Прутського окремого мотоциклетного батальйону гвардії майору Георгію Дикуну присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Після війни Георгій Дикун працював на Горьковському молочному комбінаті. Помер у 1994 році, похований у Нижньому Новгороді.
Михайло Кучерявенко (1904-1971)
Михайло Кучерявенко народився у 1904 році у Полтаві. Закінчив чотири класи початкової школи. Потім навчався у військовій школі. Після закінчення Іваново-Вознесенськой піхотної школи Михайло Кучерявенко став кадровим командиром. Служив 14 років на Далекому Сході.
У перші дні війни Михайло Кучерявенко очолив 78-у окрему бригаду, яку сформували із добровольців Красноярського краю. Незабаром його призначили командиром 306-ої стрілецької Рибнінської дивізії. Під його командуванням дивізія звільняла Білорусь та Прибалтику і дійшла до Берліну.
Особливо героїчно показали себе бійці дивізії та її командир у червні 1944 року на Вітебському плацдармі – під час штурму та прориву укріпленої довготривалої оборони ворога. У цих боях яскраво виявилися висока командирська майстерність і тактична зрілість Михайла Кучерявенка. Завдяки правильно ухваленим ним рішенням та умілим діям піхоти і артилерії дивізія успішно прорвала укріплену оборону противника на підступах до міста Бешенковичи і перейшла в стрімкий наступ. За два дні боїв з'єднання, долаючи опір ворога, пройшло з боями 30 кілометрів по важкопрохідних шляхах. Були узяті крупні трофеї, захоплені в полон понад 100 солдатів і офіцерів противника. Після цього дивізія форсувала Західну Двину і захопила плацдарм на правому березі річки. Бійці зробили сміливий кидок вперед на 12 кілометрів і захопили опорний пункт німців, а потім звільнили районний центр Бешенковичи, чим значно розширили коридор для Вітебської групи військ. 22 липня 1944 року за уміле керівництво бойовими діями дивізії і проявлені при цьому мужність і відвагу генерал-майорові Михайлові Кучерявенку присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Після війни Михайло Іванович служив в лавах Радянської Армії. Після виходу у відставку мешкав у Омську. Помер у 1971 році. Одна з вулиць Омська названа його іменем.
Віктор Мироненко (1919-1943)
Народився 11 жовтня 1919 року у Полтаві. Закінчив середню школу №16 та два курси механіко-технічного технікуму. У 1936-му році – призваний до Червоної армії. У 1939 закінчив 1-ше Київське артилерійське училище.
На фронті – із червня 1941 року. Воював на Брянському, Калінінському і Воронезькому фронтах. У 1943 році, перед початком битви на Курській дузі – призначений командиром 461-го артилерійського дивізіону 1-ї механізованої бригади.
7 липня 1943 року дивізіон Віктора Мироненка відзначився при відбитті наступу ворога на Бєлгородсько-Курському напрямку. Німці впродовж години намагалися пробити рубіж оборони між селами Луханіна та Яковлево. По позиціям бригади завдали удару 40 танків. Бійці 461-го дивізіону вели по ним вогонь із висоти. Просто на них пішли близько 30 танків. Воїни встигли підбити вісім танків, але і гармати їх дивізіону були пошкоджені. Коли загинули бойові обслуги гармат, капітан Мироненко сам став наводити та стріляти. Потім його тіло знайшли біля розбитої гармати.
Про деталі того бою так згадував маршал Катуков:
"Дивізіон відкрив влучний вогонь. Кілька машин було підбито. І раптом з правого флангу, десь з-за гори, гуркочучи гусеницями, виповзло кілька «тигрів». Вони рухалися прямо на батарею. Ще кілька хвилин — і гармати разом з обслугами будуть розчавлені. Мироненко покинув свій спостережний пункт і став на чолі однієї з обслуг. Але в цю хвилину поруч розірвався снаряд. Вся обслуга була вбита. Тоді Мироненко зайняв місце навідника, сам заряджаючи гармату, взявся в упор розстрілювати танки. Йому вдалося підбити шість ворожих машин. Але коли він зловив в перехресті прицілу сьому, поруч з ним розірвався снаряд. Мироненко загинув".
3 червня 1944 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм капітану Віктору Мироненку присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Похований воїн в районі села Сирцево Івнянського району Бєлгородської області. На честь Віктора Мироненка у Полтаві названа вулиця у Київському районі міста. На фасаді будинку №7, у якому він проживав, у 1968-му встановили меморіальну дошку. Ще одна дошка встановлена на корпусі Полтавського техніку харчових технологій. Ім’я Віктора Мироненка носить полтавська школа №19, у якій функціонує музей героїчного земляка.
Володимир Ніколаєнко (1920-1944)
Володимир Ніколаєнко народився 2 травня 1920 року у Полтаві. У 1934 році закінчив семирічку і поступив до Полтавського шляхового технікуму Південної залізниці. Навчання в технікумі поєднував з заняттями в аероклубі. Після закінчення навчання у 1939 році був призваний до армії і поступив у Краснодарську авіашколу. А звідти – переведений у Таганрозьку військово-авіаційну школу імені Валерія Чкалова, де його і застала війна.
У боях брав участь із травня 1942 року. За період із травня 1942-го по січень 1944-го молодший лейтенант Ніколаєнко здійснив 90 вильотів на літаках Пе-2 та Пе-3. Під час розвідки у глибоких тилах противника виявив і сфотографував 108 аеродромів, 193 залізничних вузлів і великих станцій, 1315 танків, 1840 кілометрів оборонних рубежів, 2890 вагонів і 6230 автомашин, 56 батальйонів піхоти та багато інших військових об'єктів. Під час вильотів літак Володимира Ніколаєнка 24 рази потрапляв під обстріл зенітної артилерії ворога. Пілот 13 разів вступав у бій із винищувачами німців. Після цього не раз доводилося повертатися на аеродром на пошкодженому літаку.
Під час боїв на Курській дузі Володимир Ніколаєнко у районі сіл Рогівка та Куракіне виявив 490 танків та до 950 машин противника. Ці відомості командування фронту використало при розробці плану наступальної операції. 11 березня 1943 року під час бойового вильоту у районі Орла літак Ніколаєнка обстріляла зенітна артилерія противника. Літак був пошкоджений осколками снарядів, а сам льотчик отримав поранення обох рук. Незважаючи на це Ніколаєнко продовжив розвідку і на зворотному шляху виявив ворожий аеродром, на якому перебували 60 літаків ворога. Після цього зумів посадити пошкоджений літак на своєму аеродромі.
17 січня 1944 року під час виконання бойового завдання літак Володимира Ніколаєнка атакували шість ворожих винищувачів. Під час нерівного бою льотчик загинув. Похований у селищі Пісківка Бородянського району Київської області. 13 квітня 1944 року за зразкове виконання бойових завдань командування з розвідки об'єктів, комунікацій та угруповань військ у глибокому тилу противника і проявлені при цьому мужність і героїзм гвардії молодшому лейтенанту Володимиру Ніколаєнку присвоїли звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Прізвище Володимира Ніколаєнка висічене на одній із плит Монументу загиблим землякам у селищі Лісок.
Микола Стадничук (1913-1980)
Микола Стадничук народився 27 вересня 1913 року в Полтаві. У 1928 році закінчив Полтавську трудову зразкову школу імені Івана Франка (нині гімназія № 6) і вступив до Полтавського шляхового технікуму Південної залізниці. У лютому 1929 року разом із батьками переїхав до Києва. У травні 1941 року був призваний до Червоної армії.
На війні – із червня 1941 року. Воював на Південному, Північно-Кавказькому, 1-му Українському та Центральному фронтах. У перший період війни брав участь у організації переправ через водні перешкоди, будівництві доріг і оборонних споруд.
Вже у 43-му, у одному з боїв на підступах до Дніпра важко поранили командира 21-го окремого понтонно-мостового батальйону. Тоді командування на себе взяв старший лейтенант Стадничук. Під час форсування Дніпра у пункті переправи №4 старший лейтенант Стадничук під артилерійським, мінометним та кулеметним вогнем ворога особисто керував усіма роботами. Під його керівництвом у найкоротший час через річку перекинули понтони і провели збірку поромів для обслуговування трьох пунктів переправ. 29 вересня 1943 року Миколу Стадничука призначили начальником переправи у пункті №4. Там він уміло організував спочатку поромну, а потім і понтонну переправу. Керував нею зразково і тільки у ніч на 8 жовтня через його пункт переправили понад дві дивізії.
17 жовтня 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування, особисту відвагу і рішучість, проявлені при форсуванні Дніпра, старшому лейтенанту Миколі Стадничуку присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Пізніше Микола Стадничук відзначився у Корсунь-Шевченківській операції, форсуванні Вісли і Одера, наведенні переправ через річку Шпрее, штурмі Берліна.
Після закінчення війни продовжував службу в збройних силах. Працював у військово-будівельних організаціях та апараті Міністерства оборони СРСР. У 1971 році у званні полковника вийшов у запас. Помер 21 червня 1980 року. Похований на Кунцевському кладовищі Москви.
Віктор Штриголь (1905-1965)
Віктор Штриголь народився у 1905 році у Полтаві. Закінчив середню школу №1. У 1927 був призваний до армії. Війну розпочав уже кадровим офіцером. Воював на Західному і Південно-Західному, Сталінградському і 3-му Українському фронтах. Був поранений.
У 1943-му році Віктор Штриголь командував 112-им гвардійським стрілецьким полком, який разом із іншими частинами звільняв територію України. Бійці його підрозділу відзначилися у боях на «східному валі» - укріпленому правому березі Дніпра. 25 жовтня 1943 року воїни полку стрімким кидком подолали водний рубіж і вибили ворога з сильно укріплених населених пунктів Кайдаки і Сурко-Покрівське. Полк захопив важливий плацдарм, із якого незабаром перейшла в наступ вся дивізія.
За вміле керівництво бойовими діями полку при форсуванні Дніпра, захоплення плацдарму на його правому березі і проявлені при цьому мужність і відвагу гвардії підполковникові Віктору Штриголю присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Після війни Віктор Штриголь продовжив службу у Радянських Збройних Силах. У 1955-му вийшов у запас. Жив і працював у місті Алма-Ата. Помер 3 січня 1965 року.
Олександр Щербаков (1923-2002)
Олександр Щербаков народився у Полтаві у 1923 році. Закінчив сім класів у середній школі №15. Потім вступив до механіко-технологічного технікуму. Восени 1941-го був призваним до Радянської Армії. Закінчив піхотне військове училище у Свердловську і з червня 1942-го брав участь у бойових діях.
У боях на Дніпрі Олександр Щербаков був вже старшим лейтенантом та мав звання начальника розвідки 105-го дивізіону 36-го гвардійського полку. Разом із іншими передовими підрозділами отримав наказ форсувати Дніпро. Переправлятися довелося за допомогою підручних засобів. Із колод, дощок, пакунків спресованого сіна бійці спорудили плоти та відтягнули їх до річки. Як тільки розвідники почалися переправлятися, їх виявили гітлерівці. У бік плотів полетіли снаряди та кулі. Під важким обстрілом розвідгрупа таки висадилась на правому березі та зайняла оборону. Олександр Щербаков був одним із перших, хто ступив на відвойований плацдарм. Навколо вибухали снаряди, над головами бійців летіли сотні куль. У таких умовах начальник розвідки за допомогою радіостанції вийшов на зв'язок і передав координати своєму дивізіону. Німецькі позиції накрили залпом «катюш». Внаслідок точного удару були знищені десятки танків, машин із боєприпасами, бензовозів. Олександр Щербаков обладнав поблизу переднього краю наглядовий пункт і звідти коригував вогонь «катюш». Німці намагалися вибити розвідників із плацдарму, але лише зазнавали нових втрат після ударів мінометів.
За зразкове виконання бойових завдань командування, особисту відвагу і рішучість, проявлені при форсуванні Дніпра начальникові розвідки 105-го дивізіону 36-го гвардійського мінометного полку гвардії старшому лейтенантові Олександру Щербакову присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
До 1955 року Олександр Щербаков служив у Радянській Армії. Після виходу у запас проживав і працював у Києві. Помер у 2002 році.
Анатолій Якушев (1914-1989)
Анатолій Якушев народився у 1914 році у Полтаві. Після закінчення семи класів школи працював на Полтавському м’ясокомбінаті. У 1934-му був призваний до армії. У 1937-му закінчив Київське військове училище зв’язку. Злипня 1941 року воював на Південному, Кримському, 1-му Українському фронтах. Чотири рази був поранений.
У липні 1944 року частини 350-ої Житомирської стрілецької дивізії брали участь у боях на підступах до Вісли. У складі дивізії перебували підрозділи 1178-го стрілецького полку, у якому Анатолій Якушев командував 2-им стрілецьким батальйоном. Під час бою солдати Якушева з ходу завдали удару по переправі ворога і захопили частину підручних засобів. Потім зібрали поблизу рибальські човни та почали на них переправлятися на протилежний берег. Сам Анатолій Якушев очолив першу десантну групу, яка складалася із кулеметників та автоматників. Гітлерівці вели по переправі шквальний вогонь, але бійці таки форсували Віслу та захопили плацдарм, на який почала переправлятися решта частин дивізіону. Під час оборони батальйон Якушева відбив шість контратак ворога. Бійці вивели із ладу вісім автомашин та чотири бронетранспортери. Сам командир батальйону знищив у цьому бою 12 гітлерівців. За високий героїзм під час форсування Вісли та боїв на її західному березі троє бійців батальйону Якушева були удостоєні звання Героя Радянського Союзу посмертно. 23 вересня 1944 року за мужність і відвагу, проявлені при форсуванні Вісли і відбитті контрударів ворога, командирові 2-го стрілецького батальйону 1178-го стрілецького полку 350-ою Житомирської ордену Богдана Хмельницького стрілецькій дивізії капітанові Анатолію Якушеву було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Анатолій Якушев після цього брав участь у штурмі Берліна, а війну закінчив під Прагою. У 1946-му році демобілізувався. Працював начальником телеграфно-телефонної станції. Помер 20 червня 1989 року. Похований на центральному кладовищі Полтави.
Олександр Лютий (1920-1944)
Олександр Лютий народився у 1920 році у Полтаві. Після закінчення школи потрапив на військову службу на Чорноморському флоті. Там його застала війна. Воював на Південному і 4-му Українському фронтах.
У березні 1944 року під час звільнення Миколаєва туди направили десантну групу у складі 55 моряків. Серед десантників був радист Олександр Лютий. У ніч на 26 березня бійці висадилися у миколаївському порту. Молодий радист швидко встановив зв'язок зі своєю частиною. Лютий передавав артилеристам дані про розташування ворожих об’єктів, про місця зосередження живої сили та техніки ворога. Невдовзі гітлерівці виявили десантників та відкрили по ним вогонь із артилерії та мінометів. Обидві рації були пошкоджені, зв'язок перерваний, проте Лютий зумів швидко полагодити апаратуру і продовжував корегувати вогонь артилерії. Десантники відбили 18 атак ворога! У цьому бою десантники знищили більше 700 німців і не відступили. Проте і більшість десантників загинули у цьому бою. Серед них – 24-річний Олександр Лютий. 20 квітня 1945 року за відвагу та героїзм старшого червонофлотця Олександра Лютого удостоїли звання Герой Радянського Союзу посмертно. У Миколаєві Лютому спорудили пам’ятник.
При підготовці використані матеріали із сайту poltavahistory та української «Вікіпедії»