З художницею Оленою Пушкарьовою я познайомилася нещодавно.Але задовго до знайомства я бачила її картини і завжди милувалася ними. Власне, картинами їх назвати важко. Бо на полотнах то і не картини були зовсім. А шматочки марева, уривки снів, що їх художниця, як мені здавалося, зуміла якимось, лише їй відомими чином, вихлюпнути у реальний світ і матеріалізувати. Я щоразу зупиняла на них погляд, підходила впритул, намагаючись зрозуміти – як вона це робить? Як їй вдається зобразити емоцію? Фарбою, напів відтінками передати настрій? Адже скільки осіннього тихого суму у її хризантемах. А від зимового пейзажу віє передноворічним очікуванням... Для мене живопис полтавки Олени Пушкарьової завждибув чимось на кшталт свіжого подиху вітру.
Художниця Олена Пушкарьова – людина зі світлом в душі
За творами художника не завжди можна судити про нього, як про особистість. Але я була абсолютно впевнена, що Олена Пушкарьова – надзвичайно позитивна людина. Такі картини просто не може писати якийсь похмурий і нудний цинік. Стільки у них було дивовижного сяйва…
Коли вперше йшла на відкриття її персональної виставки, розпитала про Олену у спільних знайомих. «Це людина, яка світиться. Ти завжди вирізниш її серед інших, бо вона – суцільний позитив, і біля неї тепло» - сказали мені .
Потім я зрозуміла, що у цих словах не було метафор і перебільшень:
« Я малюю людям…Про себе, може, і забуваю.. Десь там, може, є якісь нотки.. Бо коли малюю, я перевтілююся в те, що я малюю.. І перевтілююся в тих, для кого я малюю.. Мене немає тоді..скажемо так.. Є я , любов, люди і все, що мене оточує.» - каже Олена Пушкарьова
Зазвичай, художників часто запитують,коли вони вперше взяли пензля до рук і зрозуміли, що саме живопис – їхнє покликання. Олена Пушкарьовамалювала від раннього дитинства, втім, її шлях до малярства був тернистим. З кількома крутими поворотами і зупинками. Втім невпинним.
« - Давно почала малювати. У другому класі відвели батьки мене у художню школу. Я зрозуміла, що справжнє моє життя – це там. Паралельно було дві школи. Але я пам’ятаю першу – художню. Це був цілий світ. І ці мої 11однокласників. Світ мистецтва. Світ мистецтва..Це було дуже давно. Потім були виставки, виставки, виставки.. Потім вирішила після 11 класу вступити у художнє училище. Але моя прекрасна п’ятірка по живопису здалася для академістів…мій живопис вони не сприйняли.. По іншим предметам я отримала бали високі, а по живопису вони поставили три..Я дуже розстроїлася. Одного балу мені не вистачило. Що б пройти. Приїхала. Забрала документи зі школи, що б ніхто не знав, що я не вступила. Перейшла у іншу школу.. В студії навчалася. Але то було не те життя, яким би я хотіла жити. Поступила потім у педінститут на вчителя малювання. Тому що для малювання для мене було зовсім неможливо. Після першого курсу чоловік вирішив забрати мене до Одеси, він там служив. Я перевелася на заочний . Але потім я схаменулася..думаю – що ж я роблю? Ні ні ні! Мені треба назад ! (сміється) Чоловіка залишила служити, а сама повернулася на свій факультет. Зробила оформлення, що б закінчити зі своєю групою. І стати хоча б трішечки художником.. А потім працювала у звичайній школі вчителем малювання п’ятнадцять років» - пригадує Олена
Олена з теплом згадує роки роботи у школі. Навіть там, у рамках шкільної програми у гамірних класах, вона продовжувала творчі пошуки, випробовувала нові фарби і техніки, і завжди мріяла, що одного дня мольберт посяде у житті чільне місце. І одного дня художник переміг педагога:
« - Переміг, переміг… Він спочатку був закладений набагато сильніше.. Просто що я не до художнього ВУЗу вступила, а до педагогічного, такі були обставини. Але я відчувала себе завжди художником. Тому я і попрацювала у школі трошечки. Зараз до мене також приходять учні. Ми з ними малюємо, майстер класи їм показую. І отак я пішла зі школи просто – в поля. (сміється). Просто стала малювати, малювати.. Погано чи гарно.. Не знаю, глядачі мої хай судять. Але я живу за ці роботи. Все це – людям.. Вони ними живуть, дихають.. Де хочте – і в Польщі, і в Японії, і в Китаї. Ось був колись узвіз, китаєць забрав мої соняхи. Один поляк забрав метелика. Сказав, що якщо ще такий сюр намалюєте, будь ласка, звоніть.. Я продовжую малювати, вважаю, що картина повинна працювати . Це те ж саме що педагогіка, але у більш широкому рівні. Для дорослих».
Як на мене, то немає більш неземних жінок, аніж жінки – художниці чи поетеси. Неймовірно, як їм вдається поєднувати непоєднуване – подих танення, палітру кольорів і звичайні, щоденні речі – обіди, вечері і інші турботи? Олена розповідає про це з неабияким гумором та іронією:
« Ззнаєте, у мене вибору немає. Я просто творча. Якби я була не творча, я би просто не змогла жити.. Мені у школі було дуже важко журнали заповнювати. За мене їх робили завучі і директор. Вони мені вибачали іноді деякі запізнення, робили відпустку трохи більшу..Бо хто ж їм стіни розпише? Тільки я! (сміється) Як каже мій чоловік – боже мій, де ви взялися на мою голову, оці художники? (сміється) Він у мене інженер, програміст, повна моя протилежність. Так що я дома «під козирок». (сміється) Але творчість..це моя країна.. Це мій простір, у якому я живу.. Я його бережу..бережу від усіх.. думаю – хай, хай вони обзивають мої здорові картини біг бордами, хай кажуть що хочуть, вони можуть у жарті говорити, сарказму їм вистачає.. Але я добилася, що малюю у центральній кімнаті камінній, з великими вікнами, від полу до стелі..А вони всі крутяться кругом мене…
Всі свої картини Олена вважає дітьми. Бо кожну, навіть найменшу, виплекала і викохала, випестувала і вистраждала. Можливо, саме тому її роботи так люблять люди:
« - Для картин виставка – це день народження. Перший день народження – це коли картини малює художник. Він малює ж їх не просто так. Він їх народжує. Навіть самі маленькі. Навіть етюди – вони все рівно народжуються. Якщо у твоїй душі щось не в порядку, вона не народиться, та картина. Тому тримаєш себе у такій формі, коли ти можеш творити. І оцю форму несеш як свічечку на вітру, що б вона весь час палала. Життя домагає. Воно таке різне..таке різне.. І якщо живеш цим життям, от Айседора Дункан, кажуть – вона так танцювала, як саме життя. От і спів, і все..І мені теж так хотілося, що б це було як продовження життя. Мені все рівно, яка тема у роботі але якщо мене дійсно щось надихає, то хочеться, що б весело було, що б танцювалося. Що б фарби створювали настрій. От тоді виходить гарна картина.
Як я вже говорила, життя Олени Пушкарьової мало кілька звивистих поворотів віражів. Вчителька стала художником, а корінна полтавчанка – жителькою мальовничої місцини у передмісті. Відколи оселилася серед природи, має постійне джерело натхнення
« - Це такий ще мій вибрик у житті . Я народилася на центральній вулиці міста – Фрунзе. Вона була дуже шумною, метушливою. А коли вийшла заміж, і побачила, що мій чоловік щось може, я його за кордон не пустила, а примусила построїти собі будиночок маленький і обсадила його квітами. І оці всі квіти, які ви бачите, вони ростуть у мне і у сусідів. Там яр такий необжитий у нас під Полтавою. Весь простір..Там і фіалки, і проліски колись цвіли. Зараз калюжниця оживає, зозулині черевички..І от коли я з міста повертаюся додому то я проходжу через ліс, через поле. Як ото кажуть – два дні лісом, два дні степом..
Художників часто запитують – коли до них приходить натхнення? До когось Муза являється вранці, хтось пише всю ніч під зорями. А якось один з художників мені розповів, що не чекає натхнення.Він просто щодня стає до мольберта, і в процесі роботи воно приходить само собою.Приблизно так само виходить і в Олени. Головне, берегти у серці жарину і плекати її :
ПУШКАРЬОВА: пишеться, коли ота свічечка горить. І це може бути у любу погоду. Це може бути у дощ, у сонячний день. Це може бути весною, а може зимою. Весні – це завжди пробудження. Звичайно, люблю первоцвіти, підсніжники. Люблю цей настрій, люблю його дарувати..
Я помітила у Олени унікальну, особливо длянашого часу рису – вміння у всьому знаходити позитив .У всьому знаходити поезію. Вона не шукає легких шляхів у живописі. Але саме тому, що художниця дивиться на світ через призмупозитиву і з долею іронії, найскладніші техніки їй вдалося опанувати :
« - Оце така я вредна, бачите. Що не працюю в такій традиційній техніці.. Ні, я і маслом писала.. Починала аквареллю. І у художній школі що у мене було найкраще – так це палітри. Покійна Ліна Григорівна Безуглова навіть вихвачувала у мене папірці з палітрами, потім їх брали в рамочку і влаштували виставку. От така техніка – аля пріма. Цупкий акварельний папір, змочений водою..І потім тече оця фарба, стикується з іншою фарбою.. А потім, коли працювала у школі там монотипія почалася. Шовк він дуже схожий на папір. Я можу по сирому шовку писати. Але батик він передбачає більш декоративний підхід. А я люблю природу живу і емоційну. Кім Скалацький сказав – це у вас живопис по шовку. Він може імітувати акварель. Масло. Фарби різні – на що вистачить коштів»
Ось така вона, полтавська художниця Олена Пушкарьова. Мені правильно сказали – людина, яка світиться із середини. І це тихе сяйво вона щиро дарує оточуючим. І бажає, аби сяяли і всі люди навкруги!
У піблікації використані фото з фейсбук - сторінки Олени Пушкарьової
Читайте також: У музеї Короленка відкрилася виставка " На контрастах"
У Галереї мистецтв відкрилася виставка " Мідне литво у християнській традиції"