Катерина Гаврилова: «Досвід людства у сукупності – то колекція Космосу, ти не відірваний від світу, ти його частина».

Катерина Гаврилова – надзвичайно талановита й фантастично вільна внутрішньо, людина. За фахом та покликом душі – професійна піаністка, різножанровий музикант, танцівниця. Займається контактною імпровізацією близько 10 років. Співзасновниця руху контактної імпровізації в Китаї, м. Гуанчжоу. За 7 років життя в Китаї та Індії отримала досвід тайдзи цюань, цигун, йоги, контемпорарі, капуейри, кунг фу, повітряної акробатики, соматичних практик. Катерина цікавиться імпровізацією в різних сферах життя і на сцені, досліджує імпровізацію в різних формах через звук та рух. Наше інтерв’ю було також в русі – в потязі, під час повернення з мандрівки «Велосипедом на дачу Короленка».

«Я близько 10 років займаюся контактною імпровізацією. Це танок, придуманий С. Пекстоном у 1972 році. Це дуже велика сторінка у сучасному танці світовому. Він багато призів отримав за свій вклад у сучасний танок. Те, що він досліджує: процес істинної імпровізації в людині, це імпровізація, яка виходить із самого єства людини. Йому 80 років, а він ще й досі хоче зрозуміти, що це. Контактна імпровізація не має певної форми. Ми вивчаємо взаємозв’язок із собою, зі своїм тілом, ми розкриваємося до інтуїтивного руху, до зв’язку людини з людиною, людини з простором через доторки, через обмін вагою. Фізичні принципи ми вивчаємо через своє тіло. В практиці ми використовуємо багато ігрових елементів. Для мене це єдиний інструмент, за допомогою якого людина може навчатися. Тільки так», - з блиском в очах розповідає про свою справу Катерина.

Це вже сьогодні Катя – людина, котра досягла в своєму житті не тільки важливого розуміння сенсів, гармонії з собою, а й успіху за межами України, в Китаї та Індії. Починалося ж все з Полтави. Тут Катерина Гаврилова народилася, тут закінчила загальноосвітню школу і музичну (принагідно дякує прекрасному педагогові музичної школи №1 Т.М. Медвєдєвій), далі – музичне училище по класу фортепіано (ще одна подяка лине на адресу В.М. Сидорової). Музика стала одним із сенсів, порталом, шляхом до розуміння себе, навколишнього світу, Космосу. Катерина продовжила здобувати музичну освіту в консерваторії, в Києві. Далі – три роки працювала в музичній школі, викладала. А потім, так склалося, що подруга запросила працювати у театр в Китаї. Так Катерина Гаврилова опинилася у великому місті Гуанчжоу.

Громада Китаю та що китайці знають про Україну?

Так вже склалося, що багато українців знають про життя в Китаї з власного досвіду. Хтось – їздив туди працювати, хтось – відпочивати. Як правило, характеризують населення цієї країни виключно як доброзичливих і привітних людей. Утім, Катерина Гаврилова мала можливість побачити різні боки цієї медалі. В Гуанчжоу вона прожила більше 5 років, вивчила мову, звичаї, устрої. Каже:

«Найважче було в Китаї подолати кастову приналежність. Тут я знаходилась у середній касті по зарплаті та по соціальному статусу, а там, як біла людина ти стаєш королевою. Здебільшого, це омана. Хоч китайці й дуже люблять там кланятися й казати, що ви кращі, ніж ми. Але це дуже формальна штука, якщо ти не знаєш, то можеш за це зачепитися».

Громада в Китаї – окрема історія. Утім, мене у розповіді Каті подивувало ставлення до української культури, бажання дізнатися про нашу країну більше. Хоча, китайців цікавить САМЕ культура. Не війна, не політика, не перерозподіл територій та соціальний рівень життя населення. Їх хвилює наша пісня, картини, створені нашими художниками, традиції на свята. А особливо мене зворушило уважне ставлення до особливих людей.

«Мене підтримували, коли я зробила в Китаї благодійну виставку робіт мого брата на підтримку дітей-аутистів. Робили також заходи про Україну, з подружками вчотирьох. Вони дуже переймаються цими темами. От, для прикладу, одній подрузі розповідаю про Короленка, а вона каже: «Я не знаю такого». Потім я запросила її додому, до нас, в Полтаву, на маленький обід, так би мовити, обмін культурами. Вона каже, що про Полтаву ніде прочитати англійською. Є трохи поверхової інформації, є про Котляревського, а от таких глибоких речей як Короленко взяти просто ніде. Китайцям часто цікаво, що таке Україна, багато бачили відео, чули пісень, знають про війну. Але знову немає ніяких проспектів, перекладів, в посольстві нічого неможна дізнатися. Як вирішити? Тільки ділитися своєю культурою, розповідати. В Китаї є дуже класна україномовна громада. Є навіть газета, правда російською, але про Україну, дівчинка з Чернігова видає. І вечорниці вони роблять, і Паску печуть і на вулиці виставляють. Китайці сприймають все це, причому без будь-якого політичного забарвлення. Ця громада гроші збирає й українцям посилає. Багато заходів, що пропагують нашу культуру проводять. Китайці відверто цікавляться й цінують».

Економіка

Стрімкий ріст ВВП Китаю називають «економічним дивом». Утім, насправді, навіть ця категорія у цій країні досить умовна.

«Економічний вибух це така штука досить умовна. Ми ж не можемо простежити, що трапляється у селах, в невеликих містечках, у частинах міста, де живуть люди, що будують спільно будинки-хмарочоси, маючи кожен окремо незначний бюджет. Утім, позитив в стабілізації матеріального статусу таки є: коли вони вже «наїдяться» матеріальних благ, що не лізе, то вони починають витрачати гроші на освіту та культуру. Я навчала дітей з багатих сімей. Вони всі дуже стежать за своїми дітьми, займаються їхнім вихованням. Всі мами без винятку зі своїми дітьми займалися музикою, долали разом труднощі. І це показово. Зовсім не так, як подекуди в Україні: батьки зайняті собою, своїм дозвіллям чи зароблянням грошей, а дитина надана сама собі. Я сказала що робити – вони за це гроші платять – і вони стежать за тим, щоб все було виконано».

Освіта в Китаї. Чим цінний досвід українських педагогів?

В Китаї Катя вперше відчула гармонію зі світом, та власне з собою. Навчилася приймати себе, як особистість, зі своїми талантами та недоліками. Вона зловила себе на думці, що тут почала навіть поводитись інакше, аніж в Україні. Її мова стала виваженою, спокійною. А ще з’явилося дуже багато приводів для любові. Вона не тільки вчила інших музиці, а й сама розвивалася в різних напрямках.

«Я викладала в приватній музичній школі, працювала з дітками від 3 до 5 років. Складно було, поки не вивчила китайську мову. Музика – переважно елемент позашкільної освіти у Гуанчжоу. Причому за зразок китайці намагаються взяти британську систему. Готові за це платити чималі гроші. Мені від цього трішки сумно. Здається, що наші напрацювання набагато вищі в освіті, але вони так не цінуються там, як британські».

У Китаї також особлива система виховання та ставлення до дитинства.

«До 4 років дитина може бути дуже вільною. Це доходить до таких речей, що можна побачити дитячу істерику в вагоні метро і всі до цього спокійно ставляться. Хтось кричить, б’ється ногами об підлогу, і все нормально. Дитина вільна казати, робити, що хоче. А потім, вже школа стає елементом дуже строгої дисципліни. Закриваються за першокласниками двері і їхнє життя кардинально змінюється. Деякі діти не витримують цього. Дуже багато моральних та навіть фізичних травм від цього. Наведу приклад. У мене був учень, хлопчик, дуже талановитий. Але поряд з музикою, він займався ще й футболом. І іноді після футболу він просто не міг сидіти на стільці від болю. Про нормальне заняття мова не йшла. Я була ініціатором того, щоб він перестав займатися фортепіано. Мені було шкода його».

Екологія

Китай – країна з високою концентрацією як населення, так і промислових підприємств на одиницю території. Від цього – екологічна ситуація залишає бажати кращого. Катерина каже, що до всього можна звикнути.

«Ви знаєте, що таке «ефект метелика»? Він спостерігається по всьому світу. Якщо щось трапляється в одній точці, то воно відбувається і в інших країнах. Наприклад, хімію в Китаї кладуть у їжу. А в нас ні? Екопоселення там ростуть, китайці намагаються від хімії відмовитися. І в Україні також йдуть до екологічного споживання».

Людина доходить до розуміння, що її життя та здоров’я в її руках. На рівні держави, на рівні особистого господарства, на рівні системи цінностей.

З Китаю в Індію

В Китаї Катерина Гаврилова жила та працювала 5,5 років. А потім відчула, що пора щось змінювати.

«Ситуативно так відбулося. В Криму, в горах в мене була медитація. Перед свідомістю з’явилася картинка одного з районів Гуанчжоу і подзвонила мені раптом подруга по телефону, в якому батарея розрядилася, з пропозицією переїхати в Індію. І я зібрала речі й зробила цей крок».

Місто Ауровіль, південь Індії. Місто світанку. «Експериментальне» місто-община в Індії, засноване в 1968 році. Розташоване в штаті Тамілнад поруч з містом Пудучеррі. У заяві засновниці міста Мірри Альфасси, місто має стати експериментом зі створення міжнародного товариства людей, що живуть поза політикою та національностями», - читаємо в вільній енциклопедії.

«Містові 50 років, місто засноване йогами, французами. Вони ніколи там не були, але зробили акт творіння, люди поприїжджали туди з різних країн, збудували будинки, великий зал для медитації. Є наша українська діаспора, є слов’янський зал для медитації. Є там досить відомий санскритолог українець, він багато занять проводить, науковець. З Одеси ціла група людей, родинами живуть», - це вже слухаємо Катерину, про ті півтора роки, що полтавка живе в Індії.

Місто справді вільне від політики та будь яких релігійних течій. Тут кожна людина шукає себе, свій особистий шлях у цьому світі, та навіть Всесвіті.

Йога, вільний танець та гармонія із Всесвітом

Власне, йогою Катя почала займатися ще в Китаї. Каже:

«Просто в мене був біль в спині, і я шукала шлях його подолати. Так прийшла до йоги. Тепер роки минули, до мене прийшло певне розуміння і якихось інших речей, глибших. Різні практики спробувала».

Коли ж питаю про шлях та алгоритм самопізнання, напівжартома-напівсерйозно відповідає:

«Спочатку треба вийти зі своєї хати. Коли я виїхала з України, в Китаї я на себе подивилася зовсім іншими очима. Побачила свої гарні й недуже риси, зрозуміла, що треба прийняти себе. Потім – фізичні вправи. Потім поступово змінюється світогляд, розширюється знаннями інших людей. В Гуанчжоу у нас була інтернаціональна тусовка: з різних країн люди розказували, що вони вміють робити, а ти починаєш розуміти, що ти не відірваний від світу і весь ваш досвід у сукупності – то колекція Космосу, ти не відірваний від світу, ти його частина. Потім починаєш робити якусь практику щоденну. Наприклад, кожен день я встаю о 6 годині, медитація (дуже потрібна нині річ), рух (це невід’ємна моя частина, це для мене тепер як дихати, ходити). Потім починаєш зустрічати вчителів, які тобі саме зараз потрібні. Ти попросив у Космосу і Космос дає тобі таке відкриття: щоб ти навчився у цієї людини, й додав щось до свого шляху».

І, врешті, дуже філософське. Те, що відоме всім нам, але відчуте насправді тільки такими мудрими та щирими людьми, як Катя:

«Коли відкривається тіло, душа й розум божественна сила проходить через мене, це вона творить, це не я. Я просто є налаштованим гарно інструментом. Моя справа підтримувати гарну «настройку»: десь щось поремонтувати, щось змазати)))».

Поруч з Катериною Гавриловою дуже спокійно й комфортно. Вона справді дуже любляча людина, з величезним серцем без гордині, відкритим як для наших талантів, так і для недоліків. Мало таких. Але в тому й річ, що вони – коштовне каміння, на яких тримається цей світ.

Ольга Гладченко