Про Полтавщину кажуть: "Народи тут дитину - виросте письменник". І дійсно, на письменників і поетів наша земля це як благодатна. Інколи навіть одна родина дає кількох класиків, як брати Рудченки (Панас Мирний та Іван Білик), Майстренки (Яків та Іван) або Зерови (Микола Зеров та Михайло Орест).
Як правило з цього, є народження 3 квітня 1918 року в селі Суха на Кобеляччині Олеся Гончара, який став класиком ще за життя.
Вістка, яка іноді пробігає інтернетом, що Олесь Гончар народився під Дніпропетровськом, а на Кобеляччині тільки виріс, думаю, не має сенсу. Бо ніщо заважало за життя письменнику "розсекретити" своє справжнє місце народження, причому в той час, коли СРСР і УРСР правили вихідці саме з Дніпропетровщини (Брежнєв, Щербицький). Значить народився Олесь Терентійович все таки на Полтавщині.
Мати письменника померла рано, скоріше за все від голоду 1921 року, її хлопцю замінила бабуся, працьовита і щира в ставленні до людей.
До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у Кобеляцькій районній та обласній комсомольській газетах в Харкові. Відомо, що він намагався записатися добровольцем на війну в Іспанію, проте СРСР слав туди під виглядом "добровольців" військових спеціалістів".
У вересні 1938 року Гончар вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Його викладачем став легендарний український філолог Юрій Шевельов. Забігав слухати лекції Шевельова до філологів студент педагогічного інституту зіньківчанин Дмитро Нитченко - майбутній патріот українського слова у далекій Австралії (він згадував про Гончара).
1941 рік розлучив викладача Шевельова і Гончара. Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Юрій Шевельов із-за слабкого зору до армії не потрапив і евакуюватися не встиг. Після війни він опинився на еміграції. Чи зустрічались згодом маститий літературознавець і маститий письменник, невідомо.
Про свою воєнну долю Олесь Гончар написав у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією ім. Тараса Шевченка. Вже восени його було поранено і він лікувався у госпіталі в Маріуполі.
Потім його військовий шлях можна прослідкувати за його творами. Україна, Румунія, Австрія, Чехословаччина. Воєнні умови (він дослужився до старшого сержанта, старшини мінометної батареї) не дуже сприяли творчості. Проте сержант у перерві між боями пише ...вірші. Сам письменник назве згодом літературні спроби «поетичними чернетками для майбутніх творів».
Вищу освіту він здобув вже у Дніпропетровську після війни, одночасно працюючи над «Прапороносцями». Одночасно він написав гімн нескореним полтавцям "Земля гуде" - твір талановитий, проте не без ідеологічних нашарувань. І хоч були спроби вивчати історію групи "Нескорена полтавчанка" за саме повістю Олеся Гончара (як це було з "Молодою гвардією" Олександра Фадєєва), повість треба сприймати саме як художній твір, а не історичне джерело.
Головним підсумком дніпропетровських років стає трилогія «Прапороносці», яка з'явилася на сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948).
Треба віддати належне Сталіну - він здогадався відзначити твори про війну не маститих метрів, а нікому не відомих початківців, які бачили війну з окопів, а не по штабних картах. Причому, навіть якщо ці автори не захлиналися у любові до вождя. Так у літературу були допущені Віктор Некрасов і Олесь Гончар, які за свої твори про війну отримали Сталінську премію (про те, що нагороджував премією сам Сталін, написано немало). Про високу оцінку трилогії українськими літературними метрами Юрієм Яновським, Павлом Тичиною та інш. згадувати не варто, бо хто тоді б насмілився сказати погане про твір, який отримав дві Сталінські премії?!
З руки товариша Сталіна (яка для сержанта-минометника виявилася легкою) почався шлях Олеся Гончара у велику літературу.
Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці (тоді партія потребувала такі твори, бо всі попередні лили єлей на товариша Сталіна, тому з початком десталінізації їх довелося відкинути). Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її. Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових творах, що з'явилися протягом 1960-70-х років. Серед них романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та інші. Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964 р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично, незважаючи на головування Гончара у Спілці письменників України і секретарство у правлінні Спілки письменників СРСР. «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але після того, як роман похвалив в діаспорі літературознавець Іван Кошелівець, до роману придивилися прискіпливіше. І понеслось! Мітинги робітників та інтелігенції із засудженням «антисовєтского романа пісатєля Гончара» штатні ідеологи організували майже по всьому СРСР, хоча роман насправді мало хто встиг прочитати – єдиний наклад видавництва «Радянський письменник» було вилучено з книгарень і знищено.
До цього ще додалася набридла комуністичним босам громадська діяльність Гончара по поверненню в літературу творів багатьох репресованих письменників. Більшість партійних чиновників починали кар’єру при Сталіні, тому на реабілітаційний процес дивилися вороже , мовляв, це тимчасове. Олесь Гончар у тому ж 1968 році навіть підняв питання про реабілітацію Володимира Винниченка! Скандал навколо роману «Собор» в СРСР підхопили на Заході. Спочатку «Собор» вийшов у чотирьох провідних видавництвах української діаспори «Сучасність», «Наші дні», «Смолоскип» і видавництві УПЦ під проводом митрополита Мстислава (майбутнього Патріарха).
Щоправда, захоплення романом в діаспорі не поділяв відомий літературознавець і письменник Ігор Качуровський (Мюнхен), як і Гончар – Шевченківський лауреат. У недавньому інтерв’ю журналу «Український тиждень» (липень 2010 р.) він відверто назвав «Собор» слабким і тенденційним, а самого Гончара «письменником середнього рівня». «Свого часу КДБ вирішив організувати йому світову славу. – казав Качуровський. - Пішли статті, де Гончара називали зрадником, націоналістом, громили «Собор», аби на Заході склалося враження, що його утискають. От і почали тут Гончара великими тиражами видавати, але Захід його не сприйняв».
Проте дощ перекладів «Собору» на європейські мови перекреслює аж надто нищівну критику «Собору» Качуровським. Навіть Мао Цзе Дун у пику Брежнєву випустив роман китайською!
Це привело до того, що «Собор» на 20 років було вилучено з літературного життя.
Нищівна кампанія проти «Собору» у Дніпропетровську стала каталізатором дисидентського руху в регіоні. Представники патріотичної інтелігенції міста в серпні 1968 року написали лист-протест в органи влади в Києві, який став відомий як «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська». Автори «Листа» — поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик — звернулися до ЦК КПУ, описавши ситуацію, що склалася на Дніпропетровщині у зв'язку з боротьбою проти "идейно порочного, антисоветского, националистического романа «Собор». Після оприлюднення «Листа» за кордоном, його авторами «зацікавився» КДБ УРСР, який відзначався на тлі союзного небувалою жорстокістю (якщо за «антирадянську» листівку в Москві давали до 3 років ув’язнення, то в УРСР – 10). Відбувся судовий процес, учасники якого були засуджені на різні терміни ув'язнення.
Проте самого Гончара цькування мало захопило. Через кілька років про «Собор» взагалі не згадували, а з письменника ліпили бронзову статую класика (можливо тут Качуровський в дечому правий). Письменник Володимир Яворівський у 1980 році писав, що до шістдесяти років Гончар зміг досягти виключно всього, чого спроможен досягти письменник на високому перевалі життя в нашій країні: бути Героєм Соціалістичної праці, бути депутатом Верховної Ради СРСР… Бути кандидатом у члени Центрального Комітету КПРС (брати участь у розв’язанні усіх найглобальніших проблем, які вирішуються не лише в країні, а й на планеті!)
Ще 1978 року він став Героєм Соціалістичної Праці.
Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Перебудову і відродження України письменник зустрів радо. Те, що весною 1988 року в УРСР відкрили таємницю над найстрашнішою трагедією українства – голодомору 1932-1933 років, є беззаперечна заслуга Олеся Гончара. 1990 року, поспілкувавшись із голодуючими студентами на майдані Жовтневої Революції (зараз Незалежності), письменник написав заяву про вихід з КПРС. Партійні шавки спробували гавкати з цього приводу на Гончара, проте їх вже ніхто не слухав - часи вже були не ті.
Якщо прийти до однієї з перших відбудованих православних святинь Києва - михайлівського Золотоверхого собору, то з меморіальної дошки можна дізнатися, що одни з ініціаторів його відродження був Олесь Гончар.
Олесь Терентійович помер 14 липня 1995 року. Стараннями його дружини Валентини Данилівни Київрада перейменувала вулицю Чкалова у столиці на вулицю Гончара, а 2001 року, на честь 10-річчя Незалежності недалеко від будинку ч.52 по цій вулиці, де в останні роки жив письменник, на розі вулиць Коцюбинського і Чапаєва йому було відкрито пам’ятник. Мені показували, як його вдова Валентина приходила до пам’ятника і приносила щодня свіжі квіти…
А на 10-ті роковини смерті Олеся Терентійовича указом президента Віктора Ющенка письменнику було посмертно присвоєне звання Героя України.
Гончар не сидів у чекістських буцегарнях, не голодував із студентами на Майдані, проте все-таки тримав лінію оборони української ідентичності, не давав згаснути полум’ю української мови.
І тому його варто пам’ятати. Проте земляки-полтавці досі не спромоглися назвати іменем Гончара вулицю в Полтаві. Мабуть Фрунзе і Ленін більше спромоглися зробити для неї, ніж земляк.