Одним з найвидатніших уродженців Полтавщини, яка дала світу й Україні чи не найбільше визначних особистостей, є Микола Віталійович Лисенко, визначення діяльності якого важко втиснути в один рядок. Музикант, композитор, виконавець, педагог, етнограф, статистик, історик, філолог, популяризатор музики, громадський діяч, основоположник української професійної музики.
Микола Лисенко народився 22 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії (зараз Глобинського району) в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку.
Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків, здобула вищу освіту у петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, розмовляла майже виключно французькою і примушувала до цього всіх членів родини.Майбутній композитор походив з козацько-старшинського роду. Його предки билися за незалежність України у війнах XVII століття, один з них - Іван Якович Лисенко був Чернігівським, пізніше Переяславським полковником, згодом — наказним гетьманом при Іванові Мазепі, його син Федір (прапрадід Миколи Віталійовича) був генеральним суддею у гетьмана Данила Апостола.Так що нема нічого дивного, що Микола відзначався "українофільством", що впадало в око царським сановникам. Навчався Микола у 2-й Харківській гімназії на теперешній вулиці Гоголя. У Харкові він займався з відомими музикантами. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував п'єси Моцарта, Бетховена, Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень.
Закінчивши гімназію, Лисенко вступив на природничий факультет Харківського університету, один з найкращих на той час. Але 1860 р. через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким перевівся до Київського університету ім. Св. Володимира. Його він закінчив з відзнакою, а 1865 р. навіть захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей». Проте біолога з Лисенка не вийшло.
Навчання братів в університеті співпало з розвитком руху громад, активістами «Київської Громади» якої вони стали. 1861 року Микола супроводжував труну з тілом Тараса Шевченка до Канева і під час поховання Кобзаря на Чернечій горі дав собі клятву покласти весь "Кобзар" на музику.
Після закінчення Київського університету Микола Лисенко працював у Таращі на посаді мирового посередника. Там же в Таращі офіцером-драгуном служив його батько Віталій Романович. В Таращі Лисенки активно збирають фольклор та публікують роботу «Про історичні вподобання у смаках і модах народного одягу у Сквирському та Таращанському повітах».
Влітку 1868 року Микола Віталійович одружився з Ольгою О'Коннор, яку він привіз до Лейпціга, де вчився в консерваторії. Після Лейпцігу він продовжував вчитися у Петербурзі в Миколи Римського-Корсакова.
1878 року Микола Лисенко викладав гру на фортепіано в Київському інституті шляхетних дівчат. Ця робота принесла зміни в особистому житті — Микола Віталійович розірвав шлюб з Ольгою Лисенко і одружився зі своєю ученицею Ольгою Липською, від цього шлюбу народилося п'ятеро дітей.
З 1869 року Микола Віталійович жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а 1904 року відкрив власну музично-драматичну школу. Діяльність Лисенка у Києві варта не одного дослідження - він виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики», в організації недільної школи для молодих селян, допомагав Борису Грінченку підготувати «Словник української мови», у переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського Географічного Товариства.
Лисенко провадив величезну етнографічну роботу - занотовував весільні обряди (з текстом і музикою) у Переяславському повіті (нагадаємо, це була Полтавщина), записував думи і пісні у виконанні кобзарів та лірників, зокрема Остапа Вересая, написав розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894).
Також виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти.
Коли по країні вибухнула революція, Лисенко разом з Олександром Кошицем організували музичне товариство «Боян» (1905 рік).
У Лисенка вчилася ціла плеяда українських композиторів - Кирило Стеценко, Павло Демуцький, Левко Ревуцький та інші. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183 студентів Київського університету, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901 року.
У композиторській спадщині Лисенка особливо відзначаються твори на слова Тараса Шевченка (згадаймо його клятву на могилі Кобзаря). Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали поштовхом подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Перу Миколи Лисенка належать опери «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889),«Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячі опери «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892) (всі вони основані на народних мелодіях), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.
Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самобутності (Емський акт 1876 р. забороняв друкування українською текстів до нот), Микола Лисенко зайняв однозначну й непохитну позицію щодо статусу української мови в музичній творчості. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних 26 хорах і 51 солоспіві, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів, які часто самі давали йому тексти (Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олександр Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Генріха Гейне чи Адама Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених українськими поетами. Показово, що у кількісно великій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський текст популярного у композиторів Семена Надсона. Однак уже інший солоспів на вірші цього ж поета — «У сні мені марилось небо» — перекладний.
Само собою, аж надто бурхлива діяльність Миколи Лисенка не подобалась уряду, 1907 року він був на деякий час заарештований. Найбільше не до смаку царським "музикознавцям" прийшлася кантата «Б’ють пороги», визнана на найвищому рівні "мазєпінщіной" (зараз "любителі" українського дають визначення "бандєровщіна"). Відомо, що за відзначення 60-річчя Миколи Лисенка учнями Полтавської духовної семінарії та виконання кантати "Б'ють пороги" організатора святкування Симона Петлюру вигнали з семінарії. Дивно (а взагалі то ні), але кантата "Б'ють пороги" була під забороною і в часи СРСР.
Симон Петлюра у статті «Пам’яті М. Лисенка» дав таку оцінку: "Кращим показником цінностей є те, що Лисенка любило українське суспільство і визнавало його творчість великим внеском до капіталу національного життя. Це вища нагорода, яку може заслужити творець мелодій, створювач музичних образів".
Помер Микола Віталійович 6 листопада 1912 року у Києві, похований на Байковому кладовищі. Багато хто з чисельної рідні композитора став відомим на ниві мистецтва. Зокрема небога (племінниця) Лисенка Наталя Лисенко стала зіркою російського, німецького і французького (на еміграції) кіно, а правнув - також Микола - відомим композитором і піаністом.
До 150-річного ювілею композитора вийшла одна з перших українських поштових марок.
Іменем Миколи Лисенка названі провідні мистецькі установи України: Львівська національна музична академія, Харківський академічний оперний театр, Колонний зал Національної філармонії, Київська спеціалізована музична школа. Ім'я Лисенка носить також провідний камерний колектив — струнний квартет.
Українським музикантам щорічно присуджується Премія імені Лисенка. Періодично в Києві проводиться Міжнародний музичний конкурс імені Миколи Лисенка.