Фотоконкурс "Історія кохання"

Мы вместе уже два с половиной года :) История нашего знакомства может и не совсем романтична, но вот история первой встречи.. )

Познакомились благодаря контакту..Однаджы, пролистывая популярные фотографии наткнулась на симпатичного парня, думаю вот же красавец ! еще и зеленоглазый) посмотрела и забыла, пока не увидела случайно на улице) Ну тут он меня покорил своей уверенной походкой, шикарным ростом и широкими плечами.. подумала "вот уж за кем-за кем, а за ним любая барышня точно, как за каменной стеной себя будет чувствовать".

Історія про нас...

   З чого варто було б почати історію про нас? Певно, з того, що я взагалі дивуються нашій зустрічі. Ну як могла дівчина, народжена в Івано-Франківську, сім'я якої в силу професії батька (греко-католицького священика) постійно змінювала місце проживання, зустріти і покохати хлопця з Полтави, чия генеалогія з пра-пра-прадіда не перетинала межі області?Зазвичай в історіях про закоханих варто сказати те, як же саме вони зустрілися. З чого все почалося? Та, можливо, краще розповісти про те, з чого все і не почалося?Вперше ми не зустрілися у 2009 році, коли в рамках фестивалю «Мазепа-фест» в місто запросили аматорський театр з Івано-Франківська з гучною (не за силою звуку, а за розголосом) постановкою «Солодкої Дарусі». Тоді ми обоє сиділи в залі, але навіть уявлення не мали про існування одне одного. Так відбулася наша перша незустріч. Антипобачення, якщо можна так сказати.Вдруге воно відбулося вже 3 роки потому, 19 липня 2012 року. Ми з друзями робили поетичні читання, присвячені Дню народження Маяковського. Вечір пройшов весело, людей було не те, щоб багато, але в силу малої площі приміщення сиділи тісненько. А проте, ні я не побачив Її серед глядачів, ні вона мене серед виступаючих. Принаймні каже, що не запам'ятала. Отже, друге антипобачення у всій своїй красі.
Третє було викликане тими тенденціями, котрі в той час лише зачиналися серед молоді, а наразі є суспільною нормою. Стало звичним явищем робити в соцмережах публічні сторінки, де люди виставляють свою творчість. Довго опираючись, я врешті-решт піддався спокусі. І вже через кілька днів вона написала. Похвалила вірші і запитала, куди записуватися у фан-клуб. Як би пафосно це не звучало, а мені було приємно.

  Сучасній людині з розвитком мережевого спілкування стало набагато легше говорити через клавіатуру, а не наживо. З часу Її першого повідомлення до нашої прогулянки минуло півтора місяці. За цей час ми переписувалися на купу всіляких тем, починаючи з улюблених фільмів, закінчуючи польською мовою. Але якось старалися обходити теми особисті.

Та й самі прогулянки були якимсь дивним періодом нашого життя. Цей час, тижні три, ми перебували на якомусь дивному етапі, коли вже двох людей важко назвати друзями, але сказати про них як про закоханих доволі складно. Ми, певно, обійшли всі можливі маршрути центру нашого міста, проговорили десятки годин про все на світі: спільних знайомих, книги, фільми і про все те, про що можуть говорити двоє, аби лишень не про них самих.

5 листопада 2012 року я вважаю найкращим днем свого життя. Моє подальше майбутнє доволі сильно залежало від подій того тижня: або я вступаю до аспірантури, або ж через тиждень мене забирають до Збройних Сил України на дев’ять місяців. Мене вже не так лякала перспектива армії, як розуміння того, що вона не буде чекати друга, з яким пов'язані лише діалоги в соцмережі та кілька прогулянок містом опісля пар. Але саме в цей день спрацював перший варіант. І відлік нас розпочався.

Я мислю категоріями часу. Для мене завжди було важливо не де відбуваються події, а коли. За ці 14 місяців я не можу пригадати жодної дати, коли б пошкодував, що зустрів свою Катю. Жодної.

Пригадую нашу першу подорож у тому ж листопаді. Харків. Катя їхала на конференцію про Миколу Куліша, а я просто з Нею. Там вона так і не виступила. Не захотіла. Натомість ми дев'ять годин блукали цим сірим величезним містом Хвильового, Семенка і Жадана. Харків, до того непривітний і такий чужий, став нашим добрим знайомим.

Далі були і Київ з його простором, і Львів з його багатомовністю та історією. Катя має недосяжний мені талант прочитування карт і відчуття місцевості. Всі ці назви вулиць, провулків, проспектів, станцій метро і дорожні перехрестя — вона в цьому всьому не губиться, на відміну від мене. Я хочу подорожувати з цією дівчиною десятками міст, країн і одним своїм життям.

За цей час наші вподобання, ідеї, заняття, території, знайомі переплелися наскільки, що часом мені важко зрозуміти, де чий початок. Та і чи варто це тепер шукати, заплутуючись ще більше, занурюючись ще глибше?

Я кажу, що шукав Її, відколи мені було 15 — себто 8 років. Вона скептично на мене дивиться. Часом сміється. І не знаю, чи вірить. А я хочу, щоб вірила. Щоб знала, що, попри всю затертість цих слів мільярдами інших людей, я Її кохаю. І хочу говорити Їй про це (чи то нагадувати). В дні, коли ми не бачимося, мені вкрай важко прожити без латиниці Її смсок, без позначки «online» в акаунтах Її соцмереж. Взагалі без Неї. Неможливо прожити.

Це схоже на наркотичну залежність, але мені вкрай подобається. Коли від якогось невдалого жарту вона вдавано дується або ж так само вдавано починає втікати. Коли просить мене відпускати бороду і треться об Неї носом. Коли через якусь мою неуважність говорить «Ти мене не любиш», насуплює губи і відвертається, чекаючи, що я відразу ж буду переконувати Її у помилковості цих заяв і офіційних декларацій.

І саме за це я Її і люблю.

Я не вірю в долю, про це готовий сперечатися до знемоги з кожним; в те, що всі події, котрі трапляються і будуть траплятися, мають невипадковий характер і ведуть до чогось наперед запланованого. Але мені вкрай важко і страшно уявити, що ми могли не зустрітися. Що вона цілком реально перейшла б на інше посилання в соцмережі і не прочитала моїх віршів. І не написала б.

Але все сталося. Я вдячний Богу, хаосу, фатуму, мойрам за Неї. Вдячний всім Її предкам різних національностей і вір, за Їх подорожі, хитросплетіння доль і життів. Вдячний всім поетам і прозаїкам, режисерам, художникам, музикантам, провідникам ОУН-УПА, котрі на Неї впливали і продовжують робити це зараз. Вдячний цьому маленькому, але такому рідному місту, де ми зустрілися, де сміємося і живемо.

Я не знаю з чого починаються романтичні історії. Але так само я не знаю і як Їх варто закінчувати. Певно треба сказати щось головне, найважливіше. Щось таке, без чого ця історія буде неповною, незавершеною.

Але мені не хочеться Її завершувати. Все тільки починається.

Мені хочеться і надалі мріяти з Нею про імена майбутнім дітям (без жодних заперечень згодившись на дівчинку Богданку, весь час вести мало не священну і криваву війну проти ледь не фантастичних імен для хлопчика). Мені хочеться нагадувати Їй, що вона прекрасна. Дивувати Її і вберегти від всіх небезпек цього світу. Обіймати і захищати від страхів, реальних і надуманих.

Бо я Її люблю. І це найголовніше.

3)     Вячеслав и Светлана

А напишу-ка я рассказ о счастливой любви!

Ведь большинство сюжетов- о любви несчастной,о трагедиях, пусть даже мелких и бытовых;и обычно счастливым становится только конец: вы не задумывались, почему?

Мне лично этот факт как-то странно было принять. Ведь счастье настало, все только начинается! Неужели больше не о чем становится писать, снимать фильмы?

Скучно,говорят. Скучно и уснуть можно, читая о счастье.

А я все-таки напишу. Именно о нем. Точнее, о том, как оно , собственно, счастьем стало.Никогда не думала, что моя судьба сложится именно так и именно с этим человеком.

Я принадлежу к тому счастливому количеству людей, которые верят в судьбу и случай или же- в провидение, которое ведет нас по жизни , и небезосновательно. Подтверждение тому- история моего  счастливого замужества.

Наша семья- мои родители,братья и я- переехали в новую квартиру в том районе на окраине города  25 лет назад.

На лестничных клетках было по три квартиры. Напротив нас поселилась супружеская пара с сыном Сашкой, толстым спокойным мальчиком в очках. Как-то мы зашли к ним в гости по-соседски. Сашка с гордостью показывал мне модели самолетов из реек, модели кораблей из пенопласта и смешные, сшитые вручную игрушки, которые они делали вместе с папой- пингвина, страуса и кота.
Он гордился, что умеет все это делать сам. Мне тогдаСашка не особенно понравился- показался сильно взрослым , умным и отстраненным и решительно непонятно было, о чем с ним разговаривать.Конечно, я сразу отметила в нем и привлекательные черты лица, и густые красивые темные волосы. Да, волос у него на голове всегда была целая копна, и он никогда не ходил коротко стриженым. Ему было тогда 9 лет, а мне 5.Признаться, я немного и сейчас завидую его волосам. Я даже как-то спросила, как он за ними ухаживает. Это, припоминаю, было, когда он стал было волосы отращивать. Такой, знаете, ботаник в очочках и с длинными по плечи волосами.Умора!Оказывается, он полоскал волосы в ореховом отваре. Это ему мама посоветовала. Ну, как девчонка, право слово!-казалось мне тогда.

5)  Ольга і Стас

6)  Александра и Александр

Наша история началась прошлой весной когда мы вместе ходили на тренировки в ВСЦ "Воин". Около месяца мы ходили в одну группу и я никогда не замечала Сашу. До одного раза, когда во время разминки я на него упала. Мы мило улыбнулись друг другу и с тех пор началось наше непрерывное общение. По началу дружеские звонки, разговоры длились часами. Через время начали гулять. Меня поразила его выдержка, Саша гулял со мной где я только не захочу. Обходили в Полтаве все торговые центры, магазины. Все время были вместе и со  временем мы все сильнее и сильнее сближались. Проводили вместе целые дни, недели. И так постепенно начали жить вместе. За лето мы выяснили "кто из какого теста слепленный", а точнее прошли ссоры, недоразумения и прочие разногласия. Сейчас живем в мире, так как знаем вкусы и отношения к жизни друг друга. Друзья и знакомые привыкли видеть нас всегда вместе и очень забавно получается, когда мы отзываемcя на одно имя) Сейчас мы вместе уже 8 месяцев и такое чувство будто я с Сашей всю жизнь вместе прожила. Я очень сильно его люблю! И надеюсь что наш первый день Святого Валентина пройдет весело и романтично!

Істория большой любви....

Наверное никто не задумывался на сколько в нашей жизни важны секундные моменты в которых происходит перелом нашей судьбы. Одно слово может изменить ход событий, одно действие может изменить вас самих, один человек может изменить вашу жизнь. Именно о таких моментах хочу рассказать вам свою историю любви. Все началось с момента моего поступления в военный институт связи. Проходя там очередное собеседование меня как то спросили чем я увлекаюсь в жизни на что я ответил не долго думая это танцы и музыка. И тут вдруг одному из моих начальников пришла в голову идея внедрить меня в танцевальный коллектив в котором работала его жена. По началу мне было очень скучно и я не знал чем себя там занять, но на третье занятие пришла одна симпатичная маленькая девушка которая давно танцевала в коллективе и имела очень высокий уровень умения танцевать народным стилем. Сразу же я обратил на нее внимание но особо не приглядывался. И вот наш коллектив начали разбивать по танцевальным парам и как раз ту самую девушку поставили в пару со мной. Именно тогда мы познакомились и впервые заговорили. С этого момента мы и начали дружить.

Так как я был курсантом первого курса в город я выходил не очень часто, примерно раз в неделю на выходных. Но все это время мы проводили вместе на прогулках по городу. Месяц за месяцем и мы уже знали друг о друге практически все, и говорили друг другу то чего не знал никто кроме нас. Эти разговоры могли продолжаться бесконечно и до утра, за что ее ругали родители, а на меня обижались парни с моей комнаты. И вот как то в один момент я понял что этот человек для меня больше чем друг, что он меня понимает с полуслова и ближе него у меня не было никого. Но сразу внимание этому чувству я не придал так как боялся что они будут не взаимны и что я ее потеряю. Но вот наступило ее 18 летие на которое я хотел сделать ей сюрприз. Ели узнав ее адрес у подруг я пришел к ее квартире и позвонил в дверь. Только позвонив мне сразу открыли дверь и в квартире я увидел непревзойденно очаровательную девушку. Это была она. Я будто замер от восхищения и не мог сказать ни слова. Но чуть собрался с мыслями и молвил : «С днем рождения богиня», на что она улыбнулась и обняв меня поцеловала в щеку. Обняв ее у меня пошли приятные мурашки по телу и я понял что это моя судьба и что я должен завоевать ее сердце любым путем. Прошел месяц. Каждый день мы встречались возле забора где я ей приносил розы с нашей клумбы. И вот наконец то я решился признаться в своих чувствах так как уже не мог терпеть желания ее обнять и поцеловать. Дату я выбрал на 29 день рождения нашего танцевального коллектива . Это было 20 мая и мы всем коллективом пошли праздновать в дендропарк. Там находясь на берегу чистого озера под теплыми лучами весны мы впервые поцеловались и уже как 1 год и 8 месяцев безумно любим друг друга и в будущем хотим связать свою жизнь узами брака. Вот именно так проходили секундные моменты которые стали смыслом моей жизни

8) Максим и Анна

Это случилось тогда, когда я уже отчаялась в поисках любви...

Как ни банально, но мы познакомились в соцсети. Говоря по телефону с подругой, я проглядывала симпатии, присланы мне в приложении, и случайно задержала свой взгляд на парне с буйной растительностью на груди! ))) Присмотревшись повнимательнее, я увидела и чудесный рельеф мускулатуры и милые черти лица. Отвечая на симпатию, не было никаких надежд, что это ОН, мой единственный. Но через месяц общения по телефону, мы решили встретиться, несмотря на то, что из разных городов.

Первая встреча, по сей день, пробуждает теплые чувства и улыбку. На фото передо мной был большой, сильный и уверенный мужчина, а при встрече парень с пунцовыми от стеснения щечками и задорной улыбкой. Вели себя как давно знакомые люди, я для него готовила, он мусор выносил.

Огорчает только расставание, когда он уезжает домой. Странно, что именно он так хорошо меня понимает. Я «заучка», профессиональный ботаник, отдыхаю во время прочтения книги, изъясняюсь исключительно культурно, а Максимка моя противоположность. Он обладает уникальным даром предвидения, говоря то, о чем я думаю или, угадывая вещи и даты с невероятной точностью.

С большой радостью мы ожидаем каждый праздник, что бы встретить его вместе. Позади уже Новый год, который мы встретили в уютной домашней обстановке и надеемся, что и этот год будет таким же. А впереди День Святого Валентина, будет много романтики, поцелуев и, конечно же, смеха.

Мы любим друг друга, если уж я, «черствый сухарь» реву от счастья, а мой гуляка говорит о семье, значит это серьезно!

Меня зовут Оля, а моего избранника, любимого человека Ростислав. Так как мы живем в 21 веке, наша история любви, конечно же, началась в социальных сетях. После длительных отношений, немного разочаровавшись  в любви,   решила взять тайм-аут. И что бы не задавали глупых вопросов создала еще одну страничку в ВКонтакте, с оригинальным именем Мелисса, не добавляя даже фото, что бы слушать музыку, читать новости, обновления, а на предыдущую не заходила вообще. Но прошло время, и начала чувствовать, как мне не хватает тепла, любви, ласки, в общем, отношений. И тут приходит в голову мне мысль, а если в поисковике ввести примерные характеристики моего идеального молодого человека.

И тут понеслась, сразу страну Украина, город Полтава, мужской пол, возраст от 22 до 25, и главный критерий «в активном поиске» при этом Onlile.  Мне выдало примерно 190 человек. Начала перебирать, и в новой вкладке открывала только симпатичных, вновь пересматривая их и читая записи, и тут мне показался очень симпатичный парень, и я сама себе сказала, «хм, а этот ничего такой, еще и в активном поиске…странно», и решила написать ему самое банальное «Привет. Можно познакомится?» и что меня очень удивило, он ответил, хоть не было фото и имя странное «Привет, не против) это твоя реальная фамилия Монтгомери?)», и тут все началось, я ему дала ссылку на свою страничку, и начали общение. Он попросил мой номер, но так в первый день и не перезвонил, так же и второй, при этом переписывались. И тут свершилось, он позвонил))). А встретились вообще на 6 день после знакомства. Поцеловались на 4 свидании на берегу реки Ворскла в Нижних Млынах, судя по всему, вообще не торопили события))). Через пару месяцев начали жить вместе, и вот отпраздновали наш первый совместный НГ , теперь в ожидании Дня Святого Валентина)))) Наша история только началась, и мы уверены, что продолжение у нее самое интересное и замечательное...

 Меня зовут Максим, я конечно не писатель и красиво не напишу, но все таки  хочу поделиться, тем как началась наша история. А история наша началась в 2010 году, в магазине спортивной одежды, а именно когда пришла устраиваться моя любовь, моя Маринка к нам на работу, и честно говоря, с первого взгляда она меня покорила взглядом и красотой, и половиной азербайджанской крови, которые до сих покоряют и переполняют мое сердце. Отношения естественно изначально были сугубо деловые, но со временем я понимал, что просто не могу даже работать без нее и все делал, так что работали мы постоянно вместе, и с каждым взглядом и словом чувства росли, несмотря на разницу в возрасте 5 лет мы начали встречаться, и с каждым днем отношения становились все крепче. Так мы проработали вместе полтора года, за все это время никаких ссор и обид не было и я понял, что это все таки судьба, что мы одно целое, это любовь. Места работы меняли тоже вместе, просто не разлей вода, жили вместе, гуляли вместе, и не могли друг без друга.

И летом 2012 я решился сделать предложение, предложение я сделал на международном фестивале «Rock’n’ball», в чем очень помогли друзья, это было незабываемо. Тысячи людей, большая сцена, я не мог и слова сказать, волнение переполняло, но оно того стоило, а особенно получив положительный ответ, переполняли чувства которые просто не передать!

Осенью была незабываемая свадьба, жена красавица, счастливый брак, крепкие отношения, и масса незабываемых впечатлений, путешествий. Это просто мечта!

И вот по сегодняшний день мы вместе, и работаем мы так же вместе. И никто из нас не мог подумать, что может так произойти, и впереди еще огромные планы на будущее, большая и крепкая любовь.

Ну, вот как то так, кратенько о нас!

Спасибо за внимание.

  11)  Олександр і Людмила

  Історія кохання Олександра і Людмили Павленко
Можливо ця історія вам здаватиметься банальною,але завдяки ïй з'явилася нова щаслива молода сім'я. Люда навчалася в університеті і як всі дівчата мріяла про справжнє кохання із "принцом на білому коні" із усіма уявними ідеалами в зовнішності та характері. А Саша також бував на парах, проводивши весело лекції на задніх рядах із друзями. Ішов час,минуло 3 роки, вони не спілкувалися, були не знайомі,лише його прізвище запам'яталося,адже частенько викладачі з аудиторії випроводжали за "гарненьку " поведінку. Тоді вона подумала:"Як можна бути таким невихованим,такі хлопці не подобаються мені!"Але щось таки є в цьому правда,бо вважається, що слова з часткою"не" підсвідомістю сприймаються навпаки. І вона сама не помітила,як стала звертати на нього увагу і міняти свою першу думку. На той час їй здалося, ніби це все миттєве захоплення, але серце щоразу вискакувало при зустрічі поглядів. Взаємна симпатія з кожним місяцем ставала все сильнішою.
Аж ось 8 березня!Ранок…Пролунав перший телефонний дзвінок…Люда зняла трубку і її привітав хлопець з досі незнайомим голосом. Це був Саша. Взаємна радість і почуття були такими несподіваними, що хотілося співати і посміхатися без упину. Відтоді навчання на одному потоці стало бажаним як ніколи. Усі лекції разом, після – також. Це відчуття у душі і любов у серці стерло всі "примари-ідеали", нав'язані суспільством, і було зрозуміло, що такого чоловіка,як він, Люда чекала все життя, незважаючи на допустиму норму зросту, кольору очей,волосся;характер, зовсім протилежний її, погляди на речі, та нинішнє матеріальне положення. Саме головне,що вона побачила у його душі те ,що повинен мати справжній чоловік, а саме – може стати справжнім сім'янином,люблячим і надійним чоловіком та дбайливим батьком. Очі - дзеркало душі, тому інших доказів не треба.

А недоліки сформованої поведінки чи неправильної думки можливо змінити на протязі життя і це дрібниці. Головне, що любиш і допоможеш людині зрозуміти істину життя, і все стане на свої місця. Це половинка,яка послана Богом за чекання,терпіння і любов до інших людей. Все, що ми зробили і заслужили - обов'язково отримаєм! Ось тільки коли? Як у казці – коли не знаєш, але палко чекаєш!
На 5 курсі вони одружилися і повінчалися, з'єднавши свої душі перед Богом і отримавши благословіння на подружнє життя. І сидячи за 1 партою на парах мріяли про світле майбутнє і красивих діточок, які невдовзі з'явилися. Цій молодій сім'ï уже 3 роки, і вони щасливі, що всі труднощі, радості і турботи розділяють разом.

12) Дмитрий и Ирина