Поет Сергій Осока презентував збірку віршів «Небесна падалиця»

Ексклюзив

«Небесна падалиця» - результат 12- річної праці автора. Головна тема збірки – туга за дитинством і взагалі за минулим. Про це говорить і назва видання. Падалиця - це яблука, груші, які падають і торкаються землі, а небесна - це те,що падає з неба - вірші до нас приходять. Слово падалиця знаменує минуле, ми пишемо вірші так, як би ми їх хотіли писати в молодості - розповів автор збірки Сергій Осока.

У книзі 9 розділів – вірші і поеми. Більшість про звичайні людські цінності любов і спогади про минуле, частина текстів - асоціативні. Автор розповідає, довгий час принципово публікував свої вірші тільки в інтернеті. Допоки видавництво, можна сказати, саме не постукало у двері.

Писати вірші поета надихає будь-яке мистецтво. Часто - це образна сфера у фільмах режисера І. Бергмана чи К. Пазоліні, або ж літературна творчість Ф. Кафки. Цікаво, що до слова Сергій Осока прийшов через музику, а саме через українську пісню, яку чув у виконанні народного ансамблю під керівництвом свого діда.

Сучасною, зрозумілою, своєю називають поезію Сергія Осоки прихильники.

Галина Вовченко - провідний науковий співробітник Полтавської обласної бібліотеки ім. І.Котляревського:

"Поезія цікава тим що вона сучасна, філософська. У книзі глибокий погляд на світ, на те, що таке життя. Просто в ньому купаєшся. Не має там розділових знаків, немає великих літер. Це теж із ознак сучасної поезії. Читач може на власний розсуд розставити логічні наголоси, розділові знаки, паузи. Для будь якого віку, для будь якої професії, для будь якого настрою".

Віта Сарапин - кандидат філософських наук, доцент Полтавського інституту економіки і торгівлі, культуролог, літературознавець:

"Сергій - поет мій і наш. Я відчуваю його і розумію на якомусь підсвідомому рівні. Дивуюся, як він знає, що почуває людина у складні моменти свого життя,як вона зберігає в собі в собі закоріненість у рідну землю. Знаєте, поезія Сергія Осоки дуже глибоко пов’язана із міфом у тому первісному вигляді, коли людина закорінена у рідний грунт, зв’язок із родом".

Вона - криниця, де втопився сад.

Ти ж - тільки поклик, тільки зойк без Неї

З-поміж дощів і марних воскресань

нехай Вона студено, як роса,

тебе торкнеться над вишневим клеєм

у млі пагіль, у плаванні мансард.

Впусти Її – у свій ослаблий тон,

у перемерзлу прозелень суглобів,

в журбі і страх, в несилу і випробу

хай ллється кармазиновий потоп.

І ти узрієш із пітьми, із гробу

В в сього себе в пелюстяній утробі –